Матінка пішла з музею назавжди

14.05.2017, 08:08 Просмотров: 5 758

Матінка пішла з музею назавжди

Пам’яті  Емми Шушпанової, директора Кременчуцького краєзнавчого музею з 1977 по 1990-й

Емма Георгіївна Шушпанова працювала директором Кременчуцького краєзнавчого музею з 1977-го по 1990-й. Вона ж стала першим старшим науковим співробітником музею і створювала першу фахову експозицію. Потім вийшла на пенсію і пішла з музею. Повернулася на роботу майже через 20 років – спершу у 2009-му, потім у 2012-му. І не просто повернулася, а опанувала роботу з комп’ютером і почала писати історію музею. У краєзнавчому її називали «людиною-епохою», «людиною-легендою», «бабусею» і «матінкою». Про «епоху» та «легенду» все зрозуміло, натомість «ТелеграфЪ» цікавило, чому її звуть «матінкою»? Про це ми збиралися запитати у Емми Георгіївни під час підготовки матеріалу до Дня музеїв (18 травня).


Ми не встигли. Емма Георгіївна пішла з життя. 12-го травня їй мало виповнитися 82 роки.


Тож замість інтерв’ю з Еммою Шушпановою про музейну роботу ми зібрали спогади її колег про те, як вона жила і працювала.


А чому Емму Шушпанову звали у музеї матінкою, ми все-таки з’ясували. На запитання відповіла чинний директор музею Алла Гайшинська:


– Так, ми дійсно звали її матінкою, і ось чому. Коли у Кам’яних Потоках закрили церкву, там відкрили музей атеїзму. Спочатку його зробили філіалом Кременчуцького краєзнавчого музею, і ми всі раптом почали цікавитися історією релігії. І жартома говорили, що у нас тут жіночий монастир (адже працювали переважно жінки), а Емма Георгіївна – мати-настоятелька, «матінка». Так ми її і звали, їй подобалося. Вже багато років потому, коли вона знову повернулася на роботу до музею, молодші співробітниці називали її «бабусею» і розповідали їй свої секрети та радились щодо проблем. Емма Георгіївна вміла, як ніхто, мирити людей. Тож невипадково ми називали її матінкою…

 

Останнє, як виявилось, інтерв’ю «ТелеграфЪ» зробив з Еммою Шушпановою минулого року, напередодні Дня міста. Ми тоді питали кількох директорів краєзнавчого музею, коли, на їхню думку, кременчужанам краще жилося та хто з керівників міста був найефективнішим? Емма Георгіївна розповіла цікаві речі про міських керівників, з якими працювала. Ось фрагмент її інтерв’ю:


– За час роботи мені довелося працювати з п’ятьма головами виконкому – Кожаріним, Матвієнком, Залудяком, Вербіним, Литвиненком. І жодного я не можу назвати найкращим, бо вони були справжньою командою, а не щурами! Кожен наступний голова виконкому продовжував і доводив до кінця справу, почату попередником, а не паплюжив її. Ми, наприклад, починали будувати музей з Кожаріним і Козенком, а відкрили його вже з Матвієнком і Козенком. Анатолія Кузьмича Литвиненка я менше знала, натомість пам’ятаю, що саме він запровадив гасло «Кременчук без околиць». Хотів, щоб на околиці міста теж прийшло людське життя, тому запропонував, щоб перші особи міста на виборах балотувалися саме по районах, розташованих на міських околицях. Пам’ятаю, Залудяк тоді балотувався на Ревівці, Пономаренко – на Лашках, а Литвиненко – у Крюкові. Вони там і дороги будували, і електрику проводили, воду, газифікацією переймалися. Житла тоді дуже багато будувалося, хоча у черзі на квартиру доводилось стояти роками, це правда…

 

Біографічна довідка:

 

Матінка пішла з музею назавжди


Емма Анікевич (Шушпанова) народилася у Кременчуці 12 травня 1935 року. Батько – народний суддя Георгій Трифонович Анікевич, мати – Тамара Василівна, домогосподарка. В родині було троє дітей. Під час Другої світової війни батька мобілізували до війська, Емма з мамою та іншими дітьми перебували в евакуації у Західному Казахстані, бідували, голодували, хоча мати працювала у колгоспі.


Після звільнення Кременчука родина повернулася до міста. У 1953-му Емма Анікевич із срібною медаллю закінчила 9-ту школу. Того ж року вступила до Полтавського педагогічного інституту ім. Короленка на історико-філологічний факультет. У 1958-му закінчила педінститут і вийшла заміж за військовослужбовця (Шушпанова), з яким поїхала за місцем його служби – Забайкалля, станція Мирна.


До Кременчука Емма Шушпанова повернулася у 1963-му, після демобілізації чоловіка. З 1963 до 1966 рр. працювала вчителем російської мови у кременчуцьких школах.
З листопада 1966-го і до виходу на пенсію у 1990-му працювала у Кременчуцькому краєзнавчому музеї. У 1966-му Емма Шушпанова стала першим старшим науковим співробітником музею – на той час музей називався історико-краєзнавчим.


Працювала у радянському відділі, займалася періодом Великої Вітчизняної війни. Суто наукова робота почалася в музеї саме з приходом Шушпанової.

 

Створення першої музейної експозиції – теж її справа.


З 1973 до 1976 рр. працювала заввідділу Кременчуцького історико-краєзнавчого музею.
З 1976 до 1977 рр. – заступником директора з наукової роботи.
З травня 1977-го до травня 1990-го – директором музею.
У 1990-му звільнилась, досягнувши пенсійного віку.
За період роботи отримала державні нагороди: медаль «За доблесну працю» (1970); медаль «За трудову доблесть» (1981); медаль «Ветеран праці» (1983); орден Трудового Червоного Прапору (1986).
На роботу до музею поверталася спершу 2009-го, потім 2012-го року. У 2016-му почала писати історію Кременчуцького музею.
Померла 24 квітня 2017-го.

 

Про дітей


– Одна історія, пов’язана з дітьми, дуже мені запам’яталась. Якось на 8 Березня ми влаштували у музеї виставку своїх робіт – рукоділля та різні дрібнички, зроблені своїми руками. Емма Георгіївна була дуже заклопотана, обіцяла принести свої експонати трохи пізніше. А потім принесла дві фотографії синів – Георгія та Руслана, і підпис під ними: «Хоть это и не рукоделие, но моё лучшее изделие на всю оставшуюся жизнь!».
(Із спогадів директора музею Алли Гашинської)

 

– Емма Георгіївна займалася воєнним періодом, вела дуже велике листування з тими, хто визволяв Кременчук. Листування тривало все життя. Так вона ставилась до людей – кожну історію пропускала через себе, можливо, і люди це відчували. Вона передала мені свою колекцію вітальних листівок, тут листівки від таких людей! Причому йшли вони роками, а вона все зберігала… Ви бачили музейні сходи? Це справжній вірменський мармур. Вони в нас завдяки Азату Мовсесяну, колишньому військовополоненому, його утримували у кременчуцькому концтаборі, а згодом Емма його відшукала та листувалася з ним. Після війни Мовсесян працював у міністерстві будівництва Вірменії, він і допоміг отримати для музею справжній вірменський мармур…


– Місяць тому, 5 квітня, у мене був день народження. Емма Георгіївна прийшла до музею привітати мене. Ми хотіли спуститися до неї на перший поверх, ви ж бачили наші круті сходи, але Емма сказала – не треба, я сама до вас піднімусь. Їй було важко, але вона піднялась на другий поверх, не любила слабкості. Вона подарувала мені вірші. Ви знаєте, що вона писала вірші?
(Із спогадів директора музею Алли Гайшинської)

 

– Емма Георгіївна – керівник за покликанням, це моє глибоке переконання. Вона згуртувала колектив. Ви розумієте, що таке музей? Це жінки, Господи прости, які по вісім годин сидять одна проти одної і знають одна про одну все! Так ось Емма Георгіївна була природженим миротворцем, їй вдалося згуртувати жіночий колектив та уникати ситуацій, які в таких колективах іноді виникають. Їй подобалось об’єднувати людей. Ми, наприклад, всі Дні музею святкували гуртом, на базі відпочинку підприємства, яким керував її чоловік Олександр Петрович. І туди спеціально приїздила Еммина мама, пекла нам пиріжки. Вони були тонесенькі-тонесенькі і дуже смачні, смачніших я в житті не їла. Емма сама була знаною кулінаркою, коли у нас влаштовували семінари, смажила-пекла, і все це з легкістю і задоволенням, їй це подобалось. І, нарешті, найголовніше – на мою думку, суто наукова робота у музеї почалася лише з приходом Емми. Я взагалі впевнена, що вона – людина-легенда Кременчука.

(Із спогадів колишнього директора музею Алли Лушакової)

 

– Одного разу я поспішала і прийшла на роботу не підфарбована. Емма мене зустрічає і питає: чого це ти прийшла з ненафарбованими губами? Я кажу: та немає часу, купа домашніх клопотів, не встигла. А вона мені: іди і приведи себе до ладу! Ти маєш йти вулицею так, щоб люди раділи, дивлячись на тебе! Отак вона і ходила – завжди усміхнена, завжди «рот до ушей», ніколи не дізнаєшся, що у неї проблеми якісь чи погано їй. Така людина – з усмішкою і завжди підфарбованими губами.

(Із спогадів співробітника музею Нелі Юшко)

 

Матінка пішла з музею назавжди

З мером міста Миколою Залудяком

 

Матінка пішла з музею назавжди

З космонавтом Леоновим

 

Матінка пішла з музею назавжди

2016-й. День народження в музеї

 

Матінка пішла з музею назавжди

2015-й. В музеї з колегами

 

Матінка пішла з музею назавжди 

2016-й. День народження Емми Георгіївни

Автор: editor
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.
  • НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ:


Вверх