Блоги: поїздка до Межигір'я (ФОТО)

29 грудня десь о 12 годині станція метро «Героїв Дніпра» була вщерть заповнена. Напевно, що київська Оболонь ще ніколи не бачила такої кількості людей з патріотичною символікою та не чула такої кількості вигуків типу «Слава Україні!» При чому з кожною хвилиною мітингувальників ставало все більше: люди підходили і підходили, додалися учасники велопробігу. Ми теж трохи запізнилися, бо деяких друзів-«революціонерів» зранку не піднімеш, тому одразу потрапили у вир подій.

Щойно ми зайшли в «коло», яке представляє з себе станція «Героїв Дніпра», як Андрій Парубій (комендант Євромайдану) в рупор виголосив, що в автобусах вже місця немає, адже туди в першу чергу помістили загони самооборони, тому всім охочим слід йти до автостоянки поблизу ТЦ «Дрімтім»: там мітингувальників будуть забирати машини. Велика кількість людей одразу попрямувала до стоянки. Коли ми йшли по підземному переходу, якась бабця, продавчиня продовольчої ятки, вигукнула людям услід: «Придурки, ви всі придурки!». Ну нормально, і собі самооцінку підняла, і людей повеселила.

Автостоянка також була повністю заповнена, цього разу вже машинами. Майже на кожній були таблички «Таксі на Межигір’я, тариф 0,00 грн.» Тобто ці водії готові були підвозити всіх бажаючих до резиденції, при чому задарма. Тут також був координатор, який у рупор питав, у кого ще є вільні місця. Роздавали кумедні наліпки, іншу символіку, хоча в кожного була своя.

Зустрічаємо знайомих, які забирають нас, двох дівчат, до себе у машину. Хлопців теж потім розібрали, але не так швидко:) Люди, машини, прапори, спалахи камер, посмішки – коли вже нарешті поїдемо?

Знайомі передають, що автоколона з Майдану, тобто з Європейської площі, вже вирушила. Через певний час вирушаємо ми. Коли наша машина вирулювала зі стоянки, в машину поруч сідає Юрій Андрухович. Фото не встигаю зробити, бо в цей час пищу від радості.

Машин було так багато, що точної кількості не назву, але те, що більше тисячі – це точно. Виїжджаємо з Києва і машини нарешті групуються у колону, бо спочатку було якось сумбурно. В якийсь момент ми зрозуміли, що взагалі відірвалися від колони і їхали далеко попереду, тому зупиняємось, щоб дочекатись всіх, до того ж є час, щоб познімати велосипедистів (до ста чоловік!). І це дуже нелегка справа, адже треба однією рукою тримати фотоапарат, іншою махати кожному з них, а ще ж треба посміхатися кожному, та ще й відповідати на привітання.

Як на зло на жодній радіостанції немає пісень «в тєму», тому на всю автоколону включаємо «Стакани» Грєбєнщікова. Ну, знаєте, «все говорят, что пить нельзя, я говорю, что буду»… Велосипедисти, що їдуть поруч починають весело розхитувати головами, тільки один сердито супиться : «У вас же неправильная музика!»

По всій дорозі повсякчас зустрічаємо почти ДАІ, що нікого не зупиняють, а лише дуже ретельно записують щось у блокнотики. Тепер можна впевнено сказати, що вони записували номера машин і зараз не ліняться ходити додому до власників цих машин, і передавати повістки до суду. Збираються відібрати права у всієї тисячі машин?

Об’єднуємось з автоколоною з Майдану. Пролітає машина-монстр художника Пояркова. З іншої машини у віконце висунувся Парубій. Люди їдуть на велосипедах, мотоциклах, йдуть пішки.

Далі рух такий: 10 метрів проїхали – стали, 10 метрів проїхали – стали. Іронічно жартуємо – цілком «по-майданівськи». Проїжджає мотоцикл, чоловік з якого гукає: «Їдемо повільно, вмикаємо аварійку». Звісно, трасу перевантажено, адже попереду і позаду безліч машин. До речі, асфальт на дорозі до Межигір’я, це я вам скажу… На під’їзді до Нових Петрівців, коли машини розділилися на дві полоси, сусідня машина показує нам зблизитися, що ми і робимо, і хлопці у віконце передають нам …цукерку. З’їсти не наважуюсь, залишила на сувенір.

Взагалі, що погода, що настрій у людей був сонячний. Важко словами передати атмосферу, коли тисяча машин їдуть колоною з прапорами, всі машини сигналять, всі радісно посміхаються і махають одне одному у вікно машини. Почуття загальної єдності та драйву. Здається, що насміялася і напосміхалася на рік вперед.

Під’їзд до селища було заблоковано «КАМАЗом», що дуже вчасно зламався.

До речі, номерних знаків на ньому не було. Стоять багато машин ДАІ. Доки паркуємо машину (не дуже-то й легка справа, адже машин обабіч дороги вже десятки) і нарешті підходимо туди, але «КАМАЗ» вже від’їхав. Бачимо, як журналіст заліз на кабіну і наставив камеру в обличчя водія, той показує у відповідь середній палець і ховає обличчя. Розказують, що люди «відсунули» величезну машину самотужки. Потім в новинах показували, що водій злякався натовпу і сам від’їхав (зауважте, зі зламаним двигуном), але версія, що люди на руках віднесли з дороги «КАМАЗ» більш прикольна.

Тепер вже йдемо пішки. Люди радісно перегукуються: «Далеко еще? Ой, вы знаете я к Вите впервые, так неловко, без приглашения. Ничего, нас же таких пару тисяч».

У центрі села, коли до резиденції залишається 300 метрів, стоїть загін силовиків з щитами, автобуси та вантажівки заблокували під’їзд. Оскільки протест мирний, то вирішили залишитися тут. Людей дуже багато.

Сподобалися чоловіки, що були вдягнені як січові стрільці та били в величезні литаври. Звук був громовий, без перебільшення.

На даху однієї з маршруток поряд з кордоном силовиків облаштовують міні-трибуну, з якої починають виступати громадські активісти і депутати: Сергій Поярков, Леся Горобець, Ігор Мірошниченко тощо. Взагалі ці виступи вийшли дуже веселі, сміялися навіть мвсники.

Проносять труну, що втілює смерть теперішньої влади. Несуть голову Каддафі з пап’є-маше. Ну, у нас там своя атмосфера…

З того, що не сподобалося, під час виступу одного з народних депутатів, здається з «Батьківщини», на «бусик» видерся дідусь, як у нас зараз прийнято казати «маргінального виду». Просив дати йому мікрофон. Депутати обурилися, ну як же так, наша маршрутка, наш мікрофон і тут якомусь діду давати слово, почали буквально зіштовхувати його. Натовп починає скандувати «Дайте діду слово». Андрій Іллєнко, який керував мікрофоном, сердито супиться (як мазаний пиріжок :) ), але мікрофон все ж таки віддає. Дід виявляється правозахисником з Луганщини. Говорить про ситуацію в Східних областях. Взагалі, дивно, що депутати опозиції проголошують, що вони з народом, але дуже вже бояться дати мікрофон в народ, бояться почути щось неприємне про себе?

Трохи згодом долучаються Кличко, Тягнибок та Яценюк. Також втрьох починають говорити (ой, подумаєш, навіть дід з Луганщини теж так може), згадують про покарання винних у розгонах на Євомайдані, згадують Тетяну Чорновіл. Наголошують, що це попереджувальна акція – «Вітя, ми тепер знаємо, де ти живеш».

Опісля всього сотні машин рушили до резиденцій Азарова та Медведчука, продовжуючи свій пікет вже там.

Що ж стосовно самого Євромайдану, то кожного разу не перестаю дивуватися, як він допоміг самовираженню талановитих людей. Тут тобі і вірші, і пісні, і малюнки, і плакати, чого варта лише стіна з дощечок з назвами міст України.

Цього разу вразили малюнки на наметах. Чоловіки з загонів самооборони, що живуть в цих наметах розповіли, що якось прийшли дві дівчини з хлопцем і спитали дозволу малювати, звісно, їм дозволили. Чоловіки тепер кажуть, що доведеться створювати музей Євромайдану, адже така краса вийшла.

До речі, наш знайомий домовився і нас пропустили в середину цих наметів. Щойно ми туди потрапили з усіх сторін до нас підскочило кілька чоловіків і почали бідкатися «Ой, Господи, тут діти, голодні і змерзлі!». Намагаємось, відказати, що ми не діти, не змерзли і не голодні. Нас ніхто не слухає. Кажуть, якщо не хочете грітися (в середині наметів облаштовано пічки, є багато ковдр), то хоча б поїжте, хоча б одну тарілку на всіх. На наші слабкі заперечення нам насипають тарілку борщу та тарілку гречаної каші. І ми п’ятьма ложками в одній тарілці починаємо «тьопати» оту смакоту, що так духмяно пахне димом… Польова кухня Нетішину вам величезний привіт!

А особливо пану Анатолію, я ж вам обіцяла написати про найсмачніший борщ!

Взагалі ото, наприклад, вранці проїдеш в громадському транспорті і думаєш з сумом – ну що ж за люди в нас? А після таких акцій, як Автомайдан, що вкотре дав впевнитися, які в нас хороші і класні люди, думаєш: «Ех, ну що за люди в нас!»