Горець

26.03.2009, 22:15 Переглядів: 2 488
Михайло Загірняк ходить у гори 43 роки поспіль – без пропуску сезонів.
За роки сходжень у Михайла Васильовича зібралася сила-силенна фотографій. Тривалий час фотокартки його друзів-альпіністів стояли на видному місці – за склом книжкових полиць. Аж поки дружина не витримала і не попросила прибрати «цю галерею мерців». Бо багатьох із тих, що сміються на фотографіях, давно вже тут немає.

Ви давно цікавились, що читає ваша дитина? Якщо давно, то дарма. На деяких дітей прочитані книги справляють страшенне враження – причому на все життя. Саме так сталося з героєм нашої історії. Спочатку він був нормальним, звичайним хлопчиком. І, як усі звичайні хлопчики, найбільше за все любив грати у футбол. Вдень ходив до футбольної секції, а ввечері гасав із м’ячем у дворі. Мама-вчителька з трудом заганяла його спати. Мама хотіла, щоб дитина вчасно лягала спати і добре висипалася.

Що робить звичайний хлопчик, набігавшись за день із м’ячем? Він падає на подушку і засинає, так і не почистивши зуби. Але наш герой пішов іншим шляхом. Маленький Міша залізав під ковдру, запалював свічку і читав Джека Лондона. Такі речі без наслідків не минають. Хлопець, який у 14 років прочитав усього Джека Лондона – та ще й за таких романтичних обставин – просто приречений усе життя з’ясовувати, хто тут крутіший – він чи книжкові герої? Тож, трохи подорослішавши, Міша подався в альпіністи. Гори стали випробувальним полігоном із необмеженими можливостями. Цілком у дусі Лондона. І ціна помилок була такою ж, як для героїв незламного американця – життя. Причому не лише твоє, а й тих, хто поруч із тобою.

Якось Міша – тоді вже молодий доцент Михайло Загірняк – вивів на Кавказі на маршрут трьох своїх студентів. Там їх і накрила неочікувана лавина. Коли доцент видряпався на поверхню, першим його бажанням було пірнути назад, під сніг. Бо він абсолютно не розумів, як дивитиметься в очі батькам студентів. Втім, часу на переживання було обмаль – неподалік хтось тяжко хропів під шаром снігу. Там Михайло Васильович знайшов та відкопав першого студента. Потім побачив руку другого – вертикально замурованого у мокрому снігу. Відрив і його. Третій студент – розумний хлопчик – у цей час стояв живий і неушкоджений на безпечній відстані від русла лавини. Щоб умовити його підійти ближче і допомогти відкопувати хлопців, довелося використовувати нехороші слова. Власне, доцентам не можна так лаятись. Зате всі залишились живими і майже неушкодженими. Постраждали лише нігті доцента Загірняка. Вже на базі він побачив (і відчув), що усі нігтеві пластини на пальцях рук зірвані. Адже відкопувати хлопців довелося руками, а лавинний сніг щільний, як бетон.

Власне, за 43 роки сходжень жодна експедиція не закінчувалась «чинно, благородно». Щоразу гори пропонували нову нештатну ситуацію. У 2001-му, наприклад, команда найдосвідченіших українських альпіністів ледь не заблукала у трьох горах, як у трьох соснах. Команда вилетіла до Непалу, щоб штурмувати ніким до того часу не займаний пік Р2 (6251 м), підняти на ньому державний прапор та перейменувати у пік «Україна». Все це робилось на честь 10-річчя нашої держави. Українська сторона виплатила королівству Непал значну суму за право товктися на незайманому непальському піку та перейменовувати його. Але, коли альпіністи прибули в означений квадрат, вони побачили не одну, а кілька надзвичайно схожих вершин. З’ясувати достеменно, яка з них Р2, не вдалося, документація виявилась неточною. А відповідальність же давить на психіку. Це ж який афронт – видряпатись на давно підкорений непальський пік і помилково назвати його «Україною»! Допоміг хлопцям Інтернет. І українсько-японська дружба. У героя нашого оповідання був товариш – голова японського альпклубу. От він і скинув Інтернетом точні карти місцевості. І наші альпіністи таки виконали свою героїчну місію – підкорили і назвали «Україною» правильний пік із бездоганною репутацією. Зручна штука цей Інтернет.

А от мобільний телефон, навпаки, може створити купу проблем. Два тижні тому – 5 березня – герой нашої історії разом із товаришами дряпався на гору Марчека (Крим) по маршруту із симпатичною назвою «Мачомбо». Може, воно і нечемно казати «дряпався», але цим маршрутом навряд чи можна «ходити». Середня крутизна схилу складає 87 градусів – практично, вертикаль, найвища категорія складності (6Б), і, на додачу, шквальний вітер. От і уявіть, що в таких некомфортних умовах у вас раптом дзвонить мобільний телефон – так, як він задзвонив у нашого героя. Звісно, можна було б не відповідати. Але Михайло Васильович чекав важливого дзвінка з Міністерства освіти. Тож довелось виконати пару акробатичних номерів і видобути із потаємних кишень телефон. Мабуть, ви вже здогадалися, що телефонували не з Міністерства. Так воно завжди і буває – і в житті, і в анекдотах про життя. Втім, все скінчилося добре. Всі залишились цілими – і наш герой, і його телефон, і навіть той, хто так невчасно зателефонував. Ми би навіть сказали, що то був happy end. Але альпіністам не подобається слово «кінець». Тож краще скажемо: «Be happy» – хай щастить.

Узункол, 2008 рік.

«Всі залишились живими і майже неушкодженими. Постраждали лише нігті доцента Загірняка. Вже на базі він побачив (і відчув), що усі нігтеві пластини на руках зірвані.»



 
Теги: Загірняк
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 11 від 14 березня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх