«А можна мені телефон – он він, он?!!» – просив хлопець, а ми не могли зрозуміти, де той телефон. Він сам його витягнув з мішку подарунків. Ми так і не здогадалися, як малий побачив через непрозорий, вщент забитий іграшками, мішок малесенький іграшковий мобільний телефон.
Зрештою, хлопець отримав свій телефон. Але одразу ж кілька голосів відчайдушно заволали: «І мені, і мені!!!» Отут ми і зрозуміли, що вихователі з досвідом абсолютно праві, коли кажуть: везіть всім порівну і однакове. Золоте правило. Але ж нікому з нас не спало на думку привезти до інтернату 130 однакових свинок чи жабенят. По-перше, всі учасники акції «Влаштуй малим свято» приносили різні іграшки – як правило, ті, які подобались їм самім. Це були дуже симпатичні звірята. Від м’якого вельветового зайця та веселої миші умлівала половина редакції. Тому нам і здавалося, що, коли ми привеземо хлопцям – машинки, дівчатам – ляльок та сумочки, а малим – зайців та кошенят, то кожен отримає те, що хотів.
Але ж то нам так здавалося. Вийшло інакше. Спершу малий цілував свого подарованого зайця, а потім тягнув руку до кошеняти, яким вже грався сусід. І лише володарі машинок почувалися спокійно і задоволено. І це зрозуміло. Адже то була б дурня – міняти Мерседес на якогось зайця!
Зрештою, всіх заспокоїли цукерки. Вони були однакові. Майже.
Перше, що ми побачили, зайшовши до актового залу, – це напружений погляд Артурчика. Він чекав подарунків, і дуже хвилювався, чи вистачить і йому?
– Ого, вона ще й розмовляє!
Зараз подивимось, скільки тут цукерок!
– Та нехай бавляться зі своїми зайцями. Особисто я задоволений своїм Опелем!
Наташа одразу вхопилася за рожевого ведмедика. Вона – найменша в інтернаті. Не за віком. За вагою. Бо майже до п’яти років харчувалася лише молоком, яке приносив брат – теж учень інтернату.
Останнє, що ми побачили, залишаючи актовий зал – це задоволений погляд малого кудрявого Артурчика. Він притискав до себе симпатичного м’якого зайця.
