Covid-19 в Україні/Кременчуці
Дані МОЗ України. Оновлення: 02.07.2020 08:50
Підтверджені:
Україна45887
Кременчук119
Хворі:
Україна24649
Кременчук7
Одужало:
Україна20053
Кременчук108
Померло:
Україна1185
Кременчук4

«Якщо син скаже, що піде стрибати з парашутом - я стрибатиму разом із ним » - мама кременчужанина Богдана Головаша

12.05.2019, 13:06 Переглядів: 3 525

 

Мама – це назавжди. І в горі і в радості. Мами ділять з нами долю навпіл

До Дня матері ZN.UA записали інтерв'ю з мамою військовополоненого моряка з Кременчука Богдана Головаша Ярославою. Ярослава Головаш мама двох чудових синів-близнюків Богдана та Руслана, один з яких сидить в СІЗО в Російській Федерації, а інший чекає на його повернення вдома. 


Неможливо передбачити майбутнє свої дитини, коли вперше кажеш їй: "Привіт, крихітко!" Але саме в цю мить ти точно зустрічаєшся зі своїм майбутнім, в якому знімеш останню сорочку, коли можна допомогти, і залишишся без шкіри, коли допомогти не можеш. Дивишся в дзеркало, яке має відображати і тебе, і час, і змісти, які закладені в цьому неймовірної сили посланні Всесвіту.


- Ярославо, коли ви залишаєтеся сама і намагаєтеся якось оцінити те, що відбувається з сином, з усією вашою сім'єю, які думки приходять першими?

- Іноді здається, що це не зі мною... Коли ж приходить усвідомлення, що все правда, реакції бувають різні. Часом плачу. Іноді заспокоюю себе словами, що минеться, треба пережити. Однак, думаючи про те, що відбувається, намагаюся ставити собі запитання: не за що, а для чого наша сім'я це проходить? Мій син для чого це переживає? Відповіді в мене поки що немає. Але хочеться вірити, що колись її знайду. 



- Виходить, що новітня історія України обпекла вашу сім'ю двічі. Син радився з вами тоді, як вчинити? 

- 2013 року Богдан закінчував військовий ліцей у Кременчуці. Більшість курсантів збиралися продовжувати навчання в сухопутних академіях Львова, Харкова чи Одеси. Але син вирішив вступати в Севастополі. Вирішив стати моряком. У липні був зарахований курсантом. Ніхто з нас тоді навіть подумати не міг, що через півроку йому доведеться звідти виїхати. У березні 2014-го територію академії було заблоковано. Зазвичай телефонів у курсантів не було, і всю серйозність ситуації ми усвідомили, коли він зателефонував. Пізніше я довідалася, що разом із телефонами їм видали бронежилети та зброю. Богдан розповідав, що з ними постійно розмовляють російські офіцери, пропонують залишитися служити Росії, мотивуючи це тим, що "в Україні ви вже зрадники". 


Наприкінці березня він зателефонував уночі і сказав, що їм поставили жорстку умову - визначитися. Зізнаюся, на той момент мені було однаково, яку клятву і якому народу він дасть. Аби тільки з ним нічого не сталося. Та син сказав, що він уже склав присягу і вдруге цього не робитиме. І поклав слухавку. Довго не було зв'язку. А о шостій ранку він подзвонив, і ми йому сказали, що ми з ним. Яке б рішення він не прийняв. Більше цієї теми не обговорювали. Чекали їхній автобус уже в Одесі, де він і залишився вчитися далі. Це було його і наше перше випробування. 



- Богдан змінився після цих подій?

- Він цього не демонстрував зовні. Однак і син, і ми зрозуміли, що присяга - не порожній звук, а конкретні вчинки конкретних людей.


 


- Як ви жили ці роки? До того моменту, поки в вашу сім'ю не поцілив другий снаряд, уже в буквальному значенні. Як трактували події з країною? Я знаю, що Богданів батько служив в АТО.

- Більшість людей залишилися жити у своєму минулому мирному житті. Війна їх не стосується. А нас стосується. Тому ми не можемо бути байдужими до того, що відбувається в нашій країні. Я розумію, що в нас хлопчики. І що вони обидва військові. Але, знаєте, я така мама, що якщо син скаже, що піде стрибати з парашутом, я не заборонятиму. Я стрибатиму разом із ним. 



- Як ви довідалися про те, що сталося?

- Напевно, як і більшість батьків, - завдяки телебаченню. Випадково зовсім. Нас із чоловіком не було в місті, і ми не стежили за новинами. А 25-го ввечері повернулися. Я увімкнула телевізор. Інформація ішла тлом, ми поралися з якимись домашніми справами. Потім привернула увагу фраза "Керченська протока". Чоловік зайшов в Інтернет - і буквально відразу ми почули назви катерів, серед яких був і "Бердянськ", а отже й... Богдан. Я дуже хвилювалася і весь час повторювала: "Чому ніхто не дає команди повернутися назад?.." Чоловік заспокоював. Потім він сказав, що вже дали команду, і вони повертаються. І буквально відразу ж... їх обстріляли. "Бердянськ" обстріляли.



У паніці подзвонила моя мама. Але я їй сказала, що Богдана там немає. Чомусь була надія, що день-два — і все закінчиться. Дуже страшно було, коли називали кількість поранених. Екіпаж катера — шість осіб. Це ж не великий корабель. І коли казали, що шестеро поранених, то я розуміла, що Богдан серед них. Цілу ніч ми перемикали телевізор з одного каналу на іншій. Коли з'явилися списки, нам уже зателефонував адвокат з Криму. І до обіду 26 листопада ми вже підписали з ним договір. А ввечері він нам подзвонив, сказав, що поруч із Богданом і дав йому телефон. 



- Що вам сказав син?

- Голос, який я почула... Це був інший голос. "Мама, говорим только по-русски, иначе не разрешат. У меня все хорошо. Небольшая контузия и вывих плеча, но все уже нормально". І відключився. 30 секунд... З того моменту жодного спілкування з сином у нас не було. Інформацію ми отримували від волонтерів, від небайдужих людей. Хлопців дуже підтримували татари. І вже вночі літаками їх відправили до Москви. 


«В Інтернеті з'явилася інформація, що ми дивні родичі»


- Дежавю якесь...

- Так. Тому що перше запитання, яке пролунало в залі, коли ми зайшли, було: "А це правда, що нас уже звільнили?" І ми всі кричали, що це неправда, що вас пам'ятають... Тоді не до всіх хлопців приїхали батьки. Але ми розділилися так, щоб підтримати всіх. Хлопці нас не знали, тому ми називали їхнє ім'я і хто ми. Тоді вже вони усміхалися, розуміючи, що ми — свої. Отак ми їх підтримували. Але того самого дня після обіду в Інтернеті з'явилася інформація, що ми дивні родичі. Що ми не плакали в залі суду. "Ніхто не плаче. Плакати будемо вдома", - сказала нам перед судом сестра Андрія Шевченка. І ми трималися. 


- Якою була атмосфера в суді?

- Хлопців прийшли підтримати російські волонтери. Вони були у вишиванках і навіть вигукували "Слава Україні!". А ми їм мовчки аплодували. І вже ввечері один з охоронців запитав: "Що це означає, що ви кричите й аплодуєте? У нас такого немає. Ми вас ніколи не зрозуміємо". 


- Ви розділяєте для себе російську державу і народ?

- В одному з листів, тих нечисленних, які ми одержали від Богдана, він написав, що одержав багато листів підтримки з різних країн. І його здивувало, що в Росії багато людей, які їх підтримують. Тому ворожості до російського народу в мене немає. Ми познайомилися з чудовими людьми, корінними росіянами, москвичами. Після першої нашої поїздки ми тепер постійно спілкуємося. Вони пишуть нашим хлопцям листи і передають ласощі. Щоб якось підняти настрій. Вікторія Ієвлева, Віра Федорова, Людмила Мельник... Жінки прийшли в суд і принесли гроші, зібрані для хлопців. Під час останньої поїздки ми познайомилися ще з Костею Котовим. Минулого разу він стояв в одиночних пікетах. А цього разу ми заїхали в Лефортовське СІЗО, коли він передавав хлопцям передачі. Потім усі два дні Костя був з нами. Я в нього запитала: "Ви працюєте десь?" - "Так, працюю. Але я взяв відпустку за свій рахунок. Комусь же потрібно це робити", - відповіла мені ця справжня людина. Тому хлопців наших там прості люди не залишають. За що їм моя велика подяка. Та й не тільки моя. 


- Ярославо, ви зараз кажете важливі слова. Які дають надію на людину як таку. Яка б система не намагалася її зламати. Можливо, це одна з відповідей на те найважче запитання, навіщо ви проходите це випробування.

- Я кажу те, що відчуваю, Інно. Бо попереду ще довга дорога. І нею треба якось іти. Суд 17 квітня знову на два місяці подовжив хлопцям строк тримання під вартою. Цього разу нас поїхало вдвічі більше, ніж у січні. Поїздку нашу підтримали Міністерство оборони і Міністерство закордонних справ. Про нас піклувалися. Дуже. 


- У чому конкретно виявляється державна турбота? Крім організації та оплати поїздок на суди. 

- Богдан і Влад - іще курсанти, і не отримували зарплат. Але всі інші сім'ї, які втратили годувальників, отримують призначене законом грошове утримання у повному обсязі. Держава допомагає батькам моряків, які живуть у селах або самотні і потребують матеріальної підтримки. Деякі сім'ї одержали ордери на службове житло. По всій Україні з'являються білборди з фотографіями наших хлопців і словами підтримки. Це велика робота місцевих та обласних адміністрацій. Держава також допомагає з поїздками родичів за кордон на різні заходи, де вони розповідають про ситуацію.


Ну й найосновніше - держава повністю оплачує роботу адвокатів. У будь-який час ми можемо звернутися із запитаннями й отримати необхідні відповіді. У мене була екстраординарна ситуація, коли я не могла зв'язатися зі своїм адвокатом, і мені довелося опівночі телефонувати координатору всієї групи Миколі Полозову. Через годину мене набрала адвокат. Тобто я хочу сказати, що юристи, які ввійшли в групу, віддаються своїй роботі повністю. І це виключно російські та кримські фахівці. Микола Полозов каже, що це перший випадок у юридичній практиці Росії, коли створено цілу групу з 30 юристів, яка дотримується єдиної лінії захисту. Коли ніхто не виїжджає за рахунок іншого. Синхронна заява всіх без винятку моряків про визнання себе військовополоненими — це був перший і показовий результат роботи цієї групи. 


 


- Як ви самі пояснюєте те, що сталося 25 листопада в Керченській протоці? Наскільки вагомою, на ваш погляд, є позиція України, яка заперечує будь-які провокації зі свого боку (на чому наполягає Росія) і спирається на порушення Росією договору про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки, що був укладений двома сторонами 2003 року? 

- Адвокати не обговорюють з нами справи по суті. А ми не юристи. Але, безумовно, дивимося програми, читаємо статті, намагаючись розібратися в ситуації. Адже річ навіть не в тому, наш Крим чи ні. Конфлікт стався в міжнародних нейтральних водах. Був наказ українського командування пройти з точки А в точку Б. Капітан нашого катера Роман Мокряк чітко заявив на суді: "Я — капітан корабля, і я ні з ким не обговорюю, як мені командувати своїм екіпажем. Вони просто виконують мої накази". І коли наші катери не отримали дозволу росіян іти далі, вони зробили розворот. Однак їх розстріляли в спину. Прицільно, у рубку, де був екіпаж. 



- Ярославо, в вас відчувається велика сила. На що ви спираєтеся, коли біль стає нестерпно гострим? Ви працюєте з психологом? 

- Я просто намагаюся тримати себе в руках. Коли я минулого разу була на суді, адвокат мені передала слова Богдана, що не треба було мені дозволяти їхати. Він не хотів, щоб я там плакала і засмучувалася. Тоді я написала невеличку записку і попросила її передати сину: "У сильного чоловіка не може бути слабка мама. Я впораюся". 


- Але все одно - є місце, де ви слабка?

- Є місце, де я можу нічого не пояснювати, тому що мене розуміють з однієї фрази. Ми створили групу родичів у Вайбері. Знаєте, ми ніколи не думали, що в добу Інтернету так радітимем простим паперовим листам. І не тільки від своєї дитини. Хто б із родичів хлопців не отримав листа звідти, для нас усіх це велика радість. Усі пишуть, вітають. Ну, і коли зовсім накриває, то я можу вилити туди всі свої емоції. А потім... попросити пробачення за свою хвилинну слабкість. Але всі розуміють... і пишуть своє. Так і тримаємося. Одне за одного. Це як візит до психолога.



- А чоловік?

- Чоловік з головою поринув у роботу. Щоб якось із цим впоратися. Він завжди дуже не любить, коли я дивлюся серіали. А нещодавно сказав: "Я тебе прошу, подивися якийсь дурнуватий серіал, тільки не дивися новин". Звичайно, ми увесь час повертаємося до цієї теми, намагаємося знайти відповіді на якісь запитання. Але, напевно, ці відповіді є тільки в хлопців. Вони повернуться і все розкажуть. Богдан сказав, що капітан порадив йому писати щоденник. Щоб він фіксував усе, що з ним відбувається. І він пише. Брат йому сказав: "Ти пиши, а ми потім видамо книжку твоїх спогадів". 


 


- Про що ви зараз шкодуєте найбільше?

- Шкодую про те, що мало уваги приділяла дітям. Могла більше. Шкодую, що деякі традиції нашої сім'ї з'явилися тільки зараз. Якби я знала, що так буде, я почала б їх раніше. Шкодую про те, що не можу, як раніше в дитинстві, допомогти вирішити його проблеми. Іще шкодую час сина, який зараз забирають з його життя. 


- Чого боїтеся?

- Боюся, щоб мої діти не розчарувалися в шляху, який вони обрали. Я - учитель, і дуже часто деякі вже дорослі учні кажуть мені: "Ви нас навчали в школі одного, а в житті все зовсім по-іншому". А це ж і про країну також.  

компанія «Інтера Люкс»

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Коментувати статтю можуть тільки зареєстровані користувачі.
Будь-ласка, УВІЙДІТЬ або ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:



Вверх