П'ять місяців очікувань та сподівань: як кременчужанка чекає полоненого сина

22.11.2022, 09:03 Переглядів: 2 283

Востаннє свого сина Тетяна чула 19 червня, коли він був в Оленівці. Його голос був дуже виснаженим, він ледве говорив. Відтоді про Андрія — жодної звістки.

«ТелеграфЪ» публікує історію полоненого кременчуцького бійця полку «Азов», який стоїть на захисті України з 2016 року, з 24 лютого 2022 героїчно боронив Маріуполь та гідно вийшов з «Азовсталі». Це історія про силу та віру матері, яка впевнена, що її син живий. І історія про палке кохання, яке живе попри війну

«Мамо, я так пишаюся, що я «азовець», ми їх так їб.шимо»

23 лютого, напередодні великого вторгнення росії, Андрій* зателефонував «мамулі» (так завжди він називав) Тетяні та каже: «Все, сумки зібрані, починається, мамуль».

— Я не вірила, що почнеться війна, зранку 24-го прокинулася, телефоную Андрію — не бере слухавку, потім віддзвонився, каже — все в порядку, ми дислокувалися на підступах до Маріуполя.

— Андрій часто телефонував?

— Спочатку три дні мовчав, потім телефонував щодня. Каже «Мамо, я так пишаюся, що я «азовець», ти не уявляєш, ми їх так їб.шимо, ти просто не уявляєш!». Потім скаржився, що спину підірвав, бо «орк важкий попався», ледве тіло в машину завантажили. Потім зв'язок обірвався до 11 березня.

— Скільки він не виходив на зв'язок?

— Понад місяць. 14 квітня прийшло повідомлення з невідомого номера: «Андрей без связи, попросили передать мамуле, что с ним все в порядке». Я зрозуміла, що це він — тому, що «мамуле». Це, мабуть, був найважчий місяць тиші. Я просто не могла ні їсти, ні пити, ні дихати. Здавалося, що просто помру. Потім — наче народилася вдруге. 25 квітня написав ще раз: «Мамуля, я живий-здоровий. Сумую за вами».

«Азов» — це сім’я

— Як Андрій опинився в Збройних силах? 

— У 2014 році йому прийшла повістка (на той час йому було майже 20 років), потрапив до внутрішніх військ Нацгвардії, служив на Львівщині. Саме тоді розпочинався Майдан. Я дуже хвилювалася, щоб його, недосвідченого, не відправили в АТО. Проте служба пройшла спокійно. Тоді він був здивований менталітетом людей та військових із заходу України, адже раніше там не бував. Казав, дуже добрі, чемні та віруючі люди. Коли приймав присягу, їх благословляв отець. Він сказав хлопцям, стоячи спиною до керівництва: «Пам'ятайте, ви служите людям, народу України, а не чиновникам». А Андрій, як потрапив на Львівщину, став до мене звертатися на «ви», тоді й «мамуля» з'явилася.

— Де ще служив син до «Азова»?

— Після служби пішов на контракт — і зразу потрапив до АТО. Всього там був п’ять разів, востаннє — у 2020 році, у Широкіному. Одного разу був на «нулі» — тоді ще хлопці казали: вас що, в карти програли? Адже нацгвардійців на передок зазвичай не направляють. Проте весь час він мріяв про «Азов», весь час намагався потрапити туди за переводом, але не складалося. 

— Як все ж таки йому це вдалося?

— Він навчався, закінчив міжнародні курси військового вишколу НАТО, отримав там звання та право навчати інших. Потім дочекався закінчення контракту та поїхав до Маріуполя — складати іспити. Розповідав про прекрасні умови для підготовки  військових. Тренувальна база розміщена на колишній дачі януковича, в Урзуфі. Кімнати з кондиціонерами, прекрасний тренажерний зал. Харчування та забезпечення — якого не бачив в армії за всі роки служби. Та найбільше Андрій був вражений тим, як його прийняли — казав, мамо, тут всі як сім'я, всі один за одного. Будь-яке питання та проблему вирішували разом, усі вірять один одному. Коли проходили іспити, їх на місяць вивезли далеко на полігон, щодня хтось вибував, бо не витримував. Іспити були складні й фізично, і морально. Андрій телефонував мені раз на тиждень (більше не можна було) та радісно повідомляв, що пройшов далі. Зі 120 людей тоді пройшло 67, Андрій був серед них. Він подзвонив та кричав мені в трубку: «Мама, я отримав шеврон «Азов»! 

Тетяна показує фото, на якому Андрій — у формі з омріяним та заслуженим шевроном та снайперською зброєю. Навіть вуса з бородою відростив та зачіску змінив. На фоні — Азовське море. Це було 8 червня 2021 року, за 8 місяців до початку великої війни.

«Він взяв з мене слово забрати звідти Віку, а я не змогла»

Під час служби в «Азові» Андрій познайомився із 23-річною Вікою. Вона — військова медикиня. Познайомились у госпіталі, під час чергового медогляду. До речі, на той час Андрій вже був інструктором — навчав новобранців. Віка жила в Маріуполі з батьками та братом. З Андрієм одразу почали жити разом в окремій квартирі. Він казав мамі, що ніколи так добре йому ще не було. «Вона так дбає про мене, так чекає, шапку примушує вдягати».

— Коли ще був зв'язок, у березні, Андрій подзвонив та сказав, що зробив Вікусі пропозицію, і вона погодилася — каже Тетяна. — Тепер чекаємо, коли всі в купу зберуться.

Тетяна розповідає страшні історії, що довелося пережити її майбутній невістці. Та про власну невиконану обіцянку. Під час важких боїв у Маріуполі, коли вже не було газу, води та світла, а люди ховалися по підвалах, вона з мамою та братом вийшли на вулицю готувати їсти. 

— Віка розповіла, що того дня танк із Z крутився поруч, а щойно побачив, як запалили вогонь, залпом вистрілив по людях. Мама Віки загинула на її очах, брата — сильно поранило, — розповідає Тетяна.

Трупи на той час ніхто не збирав. Маму поховали у дворі, а пізніше довелося оббивати пороги окупантів, щоб перепоховати на цвинтарі. 

— Віка розповідала, як стояли черги людей на цвинтар із пакетами, у яких — останки рідних. Батько (працював усе життя на заводі ММК Ілліча) — після такого стресу отримав інсульт, сама Віка не знала, що їй робити — адже насувалась окупація, а вона — військовий медик. До того ж у неї залишалася частина документів Андрія. Все це було дуже небезпечно, — розповіла Тетяна.

Вікторії довелось знищити документи, повністю вичистити телефон. Дивом прилаштувати батька до лікарні — хоча і ліків там не було — та принаймні, не на вулиці. Сама жила у підвалі лікарні, працювала за тарілку супу. 

Тетяна намагалася забрати Віку на неокуповану територію, адже обіцяла синові, коли востаннє чула його вже з Оленівки. Та Віка не залишила хворого батька, і поки що залишається в Маріуполі. Працює у лікарні, дивом пройшовши фільтрацію. Будинок із квартирою Віки та Андрія вже знесли, нині вона більшу частину зарплати віддає за оренду вцілілої кімнати в чужому домі —  без вікон, води та батарей. 

Проте так само, як і Тетяна, Віка вірить, що Андрій живий. Жінкам вдається підтримувати зв'язок поза очі окупантів — чи не щодня обмінюються інформацією щодо полонених, обмінів тощо. 

Мені гидко ходити по рашистських пабліках. Але я шукаю сина

— Коли ви востаннє говорили з сином?

— Коли він був в Оленівці. Це було 19 червня. Я чула, що там було багато хлопців. Номер український, невідомий, по черзі явно дзвонили. В нього був дуже згаслий голос. Настільки слабкий, він ледве говорив. Я питаю в нього: над вами знущаються? Він каже: не став таких запитань; питаю  — годують гадюшною кашею? А він — було б непогано. І після цього — тиша. 

— Хто допомагає в пошуках? 

— За кілька днів після виходу з «Азовсталі» (бійці за рішенням командування вийшли з «Азовсталі» 20 травня — ред.) мені подзвонили з Червоного Хреста та сказали, що я вказана контактною особою Андрія, за його заявкою. Я також оформлювала заявку. Ми уклали договір. Проте від Червоного Хреста я не отримала жодної інформації за весь цей час. Після теракту в Оленівці я додзвонилася у Червоний Хрест у Женеві, бо тут мовчали. Та там мені знову запропонували оформити заявку. Обіцяли перетелефонувати — але жодного дзвінка за весь час. Єдине, що я змогла зробити завдяки Червоному Хресту — це передати листа Андрію, написаного російською мовою — така вимога. Це єдина допомога цієї організації. Загалом для наших хлопців вони не зробили нічого. Нуль. 

— Чи є зв'язок із військовою частиною Андрія?

— Так, ми постійно на зв'язку. Без проблем оформлюємо документи, обмінюємося інформацією, але її майже немає. І хочу спростувати чутки, що, мовляв, зарплату військовим не платять. Це неправда. Я отримую всі виплати день у день. Тут немає питань. Офіційний статус Андрія нині — військовополонений. Тому мене попросили заспокоїтись та виважено чекати наступного обміну.

— Наразі жодної інформації про те, де перебуває Андрій, — немає. Де берете інформацію? Як ви взагалі тримаєтесь?

— Мій день починається та закінчується з телефоном у руках. Постійно спілкуємося — родичі  полонених та зниклих безвісти. Коли звільняють когось під час обміну — пишуть списки, кого бачили, з ким були в полоні. Щоправда, я сина в тих списках не бачила. Лише одного разу — у переліку, що оприлюднив Шарій. Так, мені гидко читати рашистські пабліки, але будь-яка інформація для мене — на вагу золота. Бо я шукаю сина. Материнська інтуїція не підведе. Я вірю, я знаю, що мій син живий. І що він скоро повернеться. І я дуже хочу, щоб усі, хто шукає своїх рідних, також вірили, нехай навіть у диво. 

*Імена героїв публікації змінено за рекомендаціями військових, аби не нашкодити полоненому.

 

Матеріал створено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN—IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Автор: Руслана Горгола Джерело фото: колаж - Артем Коваленко, на фоні - фото воїна «Азова» Дмитра Козацького («Орест»)»
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск

№ 47 від 24 листопада 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх