«Під час евакуації обстріляли автомобіль з батьками», - Олександр Борзенко про те, як рідні покидали Маріуполь

22.08.2022, 15:05 Переглядів: 3 119

 Мешканці Маріуполя покидали свої домівки, все що вони облаштовували роками, щоб врятуватися від обстрілів. Однією з таких родин були батьки головного патрульного Кременчука Олександра Борзенка

Кожен з нас має свій домашній простір, це не лише якийсь окремий будинок або квартира. Це місто чи село, люди з якими ви спілкуєтеся, друзі, колеги по роботі, бариста, який знає  скільки цукру додати, щоб було «як завжди», водій маршрутки чи кондуктор тролейбусу з яким ти вітаєшся щодня, або сусід з верхнього поверху, який щоронку вигулює кудлатого білого пса. Російські загарбники розстрілювали впритул житлові будинки з танків, накривають їх ракетами та градами, щоб знищити весь цей простір життя, щоб вбити відчуття дому.

«Кременчуцький ТелеграфЪ» поспілкувався з капітаном поліції Олександром Борзенком, командиром батальйону патрульної поліції Кременчука УПП в Полтавській області.


Керівник поліції родом з Маріуполя, чоловік розповів як його батьки жили в облозі, як дивом вибиралися з міста під обстрілами та як оговтуються після пережитого.

 

Олександр народився і виріс у промисловому місті на узбережжі Азовського моря. Щоранку проходив повз абрикосу, з якої зривали та ласували зеленими ягодами. Разом з хлопцями, одними й тими ж вуличками бігав до школи та спортивні секції. Востаннє він був у рідному місті на Новий рік... Востаннє бо вже ніколи його рідний Маріуполь не буде таким як раніше.

24 лютого повномасштабний наступ російських військ Олександр Борзенко зустрів на роботі. Весь особовий склад патрульної поліції також був на роботі, адже їх перевели у підвищену бойову готовність.

«Військові, як леви, обороняли Маріуполь»

За 8 років російсько-української війни один з районів Маріуполя постраждав від обстрілів росіян. Місцеві мешканці час від часу чули звуки обстрілів, через близькість з тимчасово окупованими територіями. Проте до цього звикнути неможливо, але страх, як старий біль, притупився.

- Олександре, як рідні дізналися про початок повномасштабних дій?

- Оскільки Маріуполь знаходився на межі військових дій ще з 2014 року, то вже було розуміння та передчуття, що буде якесь загострення. Не було розуміння, що буде таке масштабне вторгнення, але загострення буде.

Я ще у 20-х числах лютого сказав татові, щоб він набрав повний бак й каністру пального, зібрали речі на випадок якоїсь ескалації, щоб могли виїхати. Але коли почалася ескалація, то у Маріуполі як таких бойових дій не було.

Військові вступили у бій. Полк «Азов», прикордонники, морська піхота, вони дуже добре оберігали місто. Цивільні особи, які знаходилися у місті, вони ще не відчували початку військових дій на території Маріуполя. Військові, як леви, обороняли місто Маріуполь.

Коли телефонував рідним, то вони говорили, що не відчувають бойових дій, місто жило і все було спокійно.

 

«З рідними зник зв'язок»

- Коли відбувся переломний момент?

- В один момент пропав зв'язок. З Маріуполем повністю зник зв'язок. Вони (російські війська - ред.) почали працювати з важкою артилерією, з реактивного залпового вогню по околицях Маріуполя й побили вишки.

У цей момент я намагався зв'язатися з рідними, щоб вони виїхали, проте зв'язку не було. Рідні, друзі... народився я і виріс у Маріуполі, все моє життя було у Маріуполі. І мої рідні, близькі, всі знаходилися там. Ні з ким не було зв'язку.

У нас в Кременчуці була активна робота, були на місці й виконували завдання по всій Україні. Й при цьому моє серце було у Маріуполі. Я не розумів, що з рідними, батьками, друзями, де вони зараз.

Й вся історія Маріуполя, яку всі знають, пройшла і через мою родину. Рідні змогли виїхати лише 24 березня.

Увесь цей час мої рідні, друзі та близькі були під обстрілами, йшли вуличні бої, адже Азовсталь знаходилася під постійними бомбардуваннями, бо за нього боролися до останнього.

При цьому військові дуже допомагали цивільному населенню.

«Випускали воду з батарей та топили сніг, щоб вижити»

- Як батьки та друзі пережили цей місяць в окупації?

- У всіх будинках Маріуполя люди скоординувалися з сусідами, рідними та близькими. Всі пішли по підвалах, парковках. Сиділи як можна нижче до землі. Оскільки батьки мене послухали, то запаслися всім необхідним на перший час. У них були запаси їжі та води. Оскільки людей було багато, то це все швидко закінчилося.

Не забувайте, що це була зима. Березень у нас був сніжний. Опалення немає, газу немає, електропостачання також не було. Люди почали виживати.

Мешканці Маріуполя рубали дерева, палили лавки, щоб розігріти їжу. Вони спускали воду з батарей, щоб якось вижити.

Топили сніг, щоб отримати воду. Повна блокада цивільних осіб - орки просто винищували населення. Вони (російські військові - ред.) били по цивільних об'єктах: житлових будинках, пологовому... Вони просто віярно засипали все місто. Просто вбивали цивільне населення.

Загинуло багато моїх однокласників, друзів дитинства та цивільного населення. Осіб з якими я ріс, ходив на секції, тренувався - їх просто немає, їх вбили росіяни.

 

- Як батьки наважилися виїхати?

- Мої друзі недалеко жили від мого будинку в Маріуполі. У них періодично працював зв'язок - вони підіймалися на дах будинку.

Я сказав другу, щоб він періодично заходив до моїх батьків, перевіряв що і як. Чи є у них їжа та вода. Намагався хоч якось їм допомогти. Потім у 20-х числах березня, коли почалося розуміння, що може бути виїзд, почали готувати до виїзду.

Хлопці з полку Азов пробили це кільце російської оборони й для цивільних була лише одна дорога, де можна виїхати.

Подзвонив товаришу й сказав, що є шанс виїхати.

- Та ні, тут всіх цивільних розстрілюють. росіяни стріляють по цивільних колонах. Коїться треш, - відповів друг.

Я йому сказав, щоб він зателефонував за кілька діб чи буде змога виїхати, але попрохав попередити моїх батьків.

Він пішов попередив моїх батьків. Тато з мамою зібрали речі, які влізли в авто.

Всі машини були побиті уламками, пробиті колеса. Батько якось вирішив питання з колесами - підкачав насосом та заклеїв. Й 24 почали евакуацію - виїзд з Маріуполя. Під час евакуації багато машин обстрілювали, їх колону також обстріляли.

Батьки змогли доїхати до Бердянська і там почався процес, навіть не знаю як його назвати... Жахіття. Коли на кожному блок-посту ці орки моїх батьків та друзів роздягали, перевіряли машини, забирали все, що їм подобається. Країна-фейк, яка прийшла нас грабувати.

 

«Літак один за одним скидав 500 кг снарядів на місто»

Дорога з Маріуполя до Запоріжжя зайняла три дні. Якщо у мирний час від Маріуполя до Запоріжжя складає близько 230 км й подолати цей шлях можна за 4 години, то через російську окупацію й фільтраційні блокпости доводилося добиратися по кілька днів або навіть тижнів. Батькам Олександра також довелося пройти через ці приниження, щоб вижити.

- У Бердянську рідні переночували одну ніч і поїхали в Оріхове та Запоріжжя. Цей шлях зайняв у них три доби.

Дуже великі черги. росіяни довго проводили цю ганебну фільтрацію.  Після Бердянська вони доїхали до Оріхового, і коли змогли виїхати на підконтрольну Україні територію, то я зміг видихнути і зрозумів, що все буде в порядку.

Всі наші люди допомогли у Запоріжжі: відгодували, відмили, але стан був дуже жахливий. Майже два місяці під обстрілами. Коли рідні приїхали, то не зміг на них дивитися без жалю. Адже вони залякані, боялися кожного шороху - дуже тяжкий емоційний стан.

- Чи вдалося рідним вийти з психологічної ями?

- Батьки й досі ще оговтуються. Коли твою будівлю, в якій ти знаходишся, засипають авіабомбами, коли літак один за одним скидав 500 кг снарядів на місто, коли вона падає у 500 метрах від тебе, ти відчуваєш ніби розбило всю будівлю. А таких бомб було сотні. Вони (російські військові - ред.) просто знищували місто й цивільних людей.

Дуже складно адаптуватися у це спокійне життя. Вони ще дуже складно на все це реагують.

Частина мирного життя з Маріуполя
Частина мирного життя з Маріуполя

«Все своє життя вони залишили у Маріуполі»

- Як допомогти й підтримати таких людей, які тікали від жахіть війни?

- Хочу подякувати тим людям, які допомагали продуктами харчування та добрим словом. Коли навіть немає якоїсь агресії, гіпернегативної реакції. Коли люди нормально реагують й розуміють, що люди залишили все, що у них було. Все, що вони накопичували протягом життя.

Мої батьки все життя прожили у Маріуполі. І все своє життя вони залишили там. Для них це також не просте рішення. Коли ти все життя жив в одному місті і тобі треба все покинути й переїхати в якесь місто, де необхідно починати нове життя. Це дуже складно.

Мені по службі доводилося переїжджати у Херсонську область, а згодом до Кременчука, це дуже складно. Нові обставини, нові люди. А коли ти все своє життя прожив в одному місті й покидаєш його - це дуже складно. Тим паче коли виїжджаєш під час бомбардувань, коли тебе намагаються вбити.

Я б порадив не панікувати. Люди створюють штучну паніку, коли починають розповсюджувати різні плітки, створювати штучний дефіцит на пальне, на воду, на продукти харчування. Наразі це все в наявності.

У вас на добу повинні бути запаси їжі та води. Думаю він у всіх вже є. Не треба запасатися сотнями кілограм гречки, борошна, паперу, води, цього не треба.

Спеціальні служби: рятувальники, ДСНС, поліція, всі працюють. Ви повинні просто не заважати й обов'язково не нехтувати сигналами повітряної тривоги. Забезпечте свою безпеку та безпеку рідних, перебувайте в укритті, а спеціальні служби все зроблять. Це прості поради, які рятують життя.

Автор: Альона Душенко Джерело фото: з архіву Олександра Борзенка Відео: Артем Коваленко
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.

ФРОНТОВІ ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУЖАН:

У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.

Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!



Свіжий випуск

№ 47 від 24 листопада 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх