Історії з евакуації: «Я знову тікаю від війни - перший раз рятувалася від обстрілів у 2014-му...»

- Як же мені не хотілося покидати свій дім! Якби ви знали. Як же не хотілося! Усе рідне - кожна ниточка! Але друзі прийшли вмовляти: «Ти не розумієш, вже близько від нас колона танків - 30 машин, і кожен по 40 снарядів. Це 1200 снарядів, а ще з неба підуть авіаудари. Треба їхати, ви не виживете! Ми хочемо, щоб ви жили, їдьте!»

Мені ці слова в серце запали. Ходжу по квартирі, на батьків своїх гляну, на доньок, а в голові «Хочемо, щоб ви жили! Їдьте». Я змирилася: треба їхати.

- Прямо з підвалу вскочили в останній вагон, в усіх значеннях цього слова: хоч в прямому, хоч в переносному. Після нас через тиждень дорогу страшенно обстрілювали, а ми ще, вважайте, встигли. Правда, одну провідницю поранило. Їхати було дуже важко. Пасажирів багато, сидимо всі перелякані, тіло болить, їдеш і думаєш: вдома снаряд не застав, то в дорозі дожене. Скільки їхали, не полишала мене нав’язлива думка про смерть в дорозі.

- Спальні місця були - дитячі матрасики на підлозі, але ми й тому раді, аби лише десь голову прихилити. Нам чаю дали і бутербродів, сумку полагодили, бо розірвалася. У звичайному житті - наче дрібниця, але на той момент це дорого коштувало! Такі прості жести гостинності, вони ніби промовляли до нас: ви в безпеці, тут хороші люди і про вас потурбуються.

- Коли ми в цей інтернат заселилися, я бачу: люди абсолютно розгублені, нещасні. А я вже переживала евакуацію в 2014-му, загартована. Та й по характеру я дуже активна, комунікабельна. Останні роки працювала в дитячому освітньому центрі адміністраторкою: знаю, як документи оформити, як переговори провести (ми до війни в Слов’янську приймали змагання всеукраїнського рівня!). То я взяла тут, в інтернаті, ініціативу в свої руки, а потім люди і самі згуртувалися: купили електрочайник, склали розклад для прання і купання, бо електрику вибивало від великої кількості побутової техніки, потім давай думати про якісний інтернет - без нього ж зараз нікуди! У нас тут дуже гарні умови: тепло, чисто, харчування - як на курорті. Але це не курорт, ми вимушені тут жити, стараємося бути корисними, допомагати персоналу інтернату.

- Для мене війна давно почалася. Перед початком російського вторгнення на Донбас, я повернулася в Україну з-за кордону, де жила 10 років. О! Там я пройшла хорошу школу виживання. У Португалії працювала на сталеливарному виробництві, на різних роботах. У 2012-му через сімейні проблеми мусила покинути все і повернутися в Україну. Приїхала до батьків в Авдіївку, влаштувалася бухгалтером в лікарню. Життя тільки почало налагоджуватися: живемо потихеньку з батьками, дочки підростають.

Але в 2014-му все пішло нанівець. Улітку з дочками виїхала на море, щоб пересидіти стрілянину. І ось - скоро осінь, дітям моїм до школи, а бої не припиняються. Знайомим дзвоню, а вони: «Не повертайтеся, ми тут під «градами» сидимо». Сестра мені знайшла волонтерів, які допомогли знайти квартиру в Слов’янську. Я із дітьми поїхала прямо туди. Зайшли в квартиру: чайник, бойлер, стіл - оце і все, що мали в новому домі. Списалася із знайомим-параолімпійцем, теж переселенцем, купили газету з оголошеннями і почали шукати, де б нам дешеві б/у речі знайти. Пам’ятаю, за 250 гривень купили старий холодильник «Донбас».

З 1 вересня діти пішли до школи: старша - у дев’ятий клас, а менша - у перший. Дітей прийняли без документів, дуже прихильно до нас, переселенців, тоді ставилися. Якийсь час я була без роботи, але не без діла: то в «Червоний хрест» біжу, бо дітям потрібно одяг по сезону, то ще якісь побутові клопоти. Трохи обжилися, і я батьків з Авдіївки у Слов’янськ забрала, бо навколо Авдіївки постійно обстріли були, з різною періодичністю, хоча місто жило звичайним життям, але напруга відчувалася.

Здавалося, на Донбасі ми звикли жити в умовах перманентної загрози, але 24 лютого - це був шок. У перші дні почули і побачили від «освободітєлєй» таке, що кров холола в жилах. На кожному кроці можна зустріти смерть. Мама моєї подруги в черзі до банкомату стояла разом з іншими. Вона встигла сховатися, одну дівчину поранило, а чоловіки - на смерть. Кожна секунда може стати останньою, і ти не знаєш: встигнеш цього разу чи ні.

- Я часто плачу. За 8 років тільки обжилася в Слов’янську - і знову земля горить під ногами. Війна все зруйнувала: мої діти далеко, коли їх побачу? Мої старі батьки без даху над головою, куди іти, на вулицю? Удруге в своєму житті переживаю психологічний стан «бомжа». Це дуже страшно. Навіть найлютішим ворогам я такого не побажаю: опинитися без дому, не знати, куди йти, де тебе чекають… Молюся Богу, щоб наші міста залишилися - Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, щоб їх не знищили вщент, щоб ми повернулися у свої рідні будинки і квартири - і далі жити. Руки-ноги цілі, ми впораємося…