БЛОГЪ: Перейменування вулиць – забаганка чи необхідність?

7.07.2015, 14:31 Переглядів: 3 843

БЛОГЪ: Перейменування вулиць – забаганка чи необхідність?

Валерій Голуб. Спілка інтелігенції Кременчука.

У більшості держав світу назви вулиць, площ, пам’ятників присвячені людям, які зробили видатний внесок у розвиток своїх країн, стали символами вартостей, які об’єднують суспільство.

 

Зафіксовані у назвах імена історичних осіб мають важливий виховний ефект як приклад для наслідування і гордості за свою Батьківщину.

 

Це чудово розуміли й очільники тоталітарних режимів. Тому в захоплених нацистами містах негайно з’являлись вулиці Гітлера і інших нацистських бонз, а міста і села СРСР рясніли вулицями Леніна, Сталіна, Троцького, Бухаріна, Берії і менших по рангу вождів. Час від часу когось із них оголошували ворогом народу, і тоді це ім’я назавжди зникало із топоніміки населених пунктів.

 

Змінити минуле неможливо, але мова йде про те, що нам із минулого потрібне в майбутньому? Які події та імена ми повинні пам’ятати, а які слід залишити назавжди в минулому?

 

Велика частина наших вулиць носить імена діячів комуністичної партії і радянської влади. Хто ж були ці люди, і як вони прислужились Україні? Отже, почнемо по порядку. Вулиця Артема. Артем (справжнє прізвище – Сєргеєв), уродженець Курська. Після проголошення незалежності Української Народної республіки (УНР) у 1918 році він ініціював створення сепаратистської Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила про вихід зі складу України і приєднання до Росії. Як бачите, історія повторюється. І що ж нам, так і залишити цю назву на радість сепаратистам? А може «оновити», назвавши вулицею Гіркіна-Стрєлкова?

 

Блюхер – радянський воєначальник. У 1919 році керував частинами російської армії, що вела бойові дії проти УНР. Як відомо, в результаті цієї війни Україна була захоплена більшовиками.

 

Воровський. Більшовицький діяч, за національністю поляк. У роки громадянської війни боровся проти незалежності Польщі та України. На батьківщині його вважають ворогом польського народу.

 

Дзержинський. Очолював сумнозвісний ВЧК. Запровадив політику «червоного терору» - одну зі складових частин ленінської ідеї про диктатуру пролетаріату. Теоретично це називалось «подолання опору експлуататорських класів», а щоб зрозуміти, як це робилось на практиці, наведу висловлювання підлеглих Дзержинському чекістів. Лаціс, один із його заступників: «…ЧК не суд и не трибунал. Не ищите на следствии доказательств того, что обвиняемый действовал против советской власти. Первый вопрос, который вы должны ему предложить, - к какому классу он принадлежит, какого образования, воспитания, происхождения… Эти вопросы и определят судьбу обвиняемого».

 

А один із московських чекістів – Мізікін, цю тезу спростив ще більше: «…К чему даже эти вопросы о происхождении, образовании. Я пойду к нему на кухню и загляну в горшок. Если есть мясо – враг народа, к стенке»!

 

Голова Кунгурського ЧК Гольдін відкрито заявив: «…Для расстрела нам не нужно ни доказательств, ни допросов… Мы находим нужным и расстреливаем, вот и все».

 

Судячи по «одкровеннях» цих патологічних головорізів, на їхній совісті, як і на совісті «залізного Фелікса» сотні тисяч жертв, лише мала частка з яких можливо була в чомусь винна.

 

Свердлов Яків Михайлович (справжнє ім’я – Янкель Мойшевич). Голова ВЦВК. Один з ініціаторів розстрілу царської сім’ї. Автор директиви від 24 01 1919 р. про жорстокі каральні заходи проти повсталих донських козаків. Недавно в архіві політбюро знайшли лист голови ГПУ Ягоди до Сталіна, в якому той повідомляв, що на складі виявлений особистий сейф Свердлова, який відкрили через 16 років після його смерті. Там були золоті царські монети на астрономічну суму (108525 рублів) і більше семисот золотих виробів з дорогоцінними каменями. От і вір тепер у казку про «криштальну чесність» більшовицьких лідерів.

 

Димитров. Болгарський «Ленін». Прив’язав Болгарію до сталінського СРСР так, що її вважали сімнадцятою республікою. У 1999 році болгари винесли з мавзолею у центрі Софії мумію комуністичного вождя. Того ж року мавзолей висадили в повітря.

 

Наші партійні боси чомусь особливо полюбляли німецьких комуністичних діячів. Мабуть ЦК ВКП(б) розсилав на місця циркуляри з вимогою називати вулиці іменами Ернста Тельмана, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург, Клари Цеткін, бо майже у всіх українських містах є такі вулиці. Може ці німці боролись за Україну, чи своєю діяльністю залишили вагомий слід в її історії? Та ні, їхня діяльність обмежувалась Німеччиною, і ніяких фундаментальних праць про Україну вони не залишили. До того ж, німецькі імена настільки незвичні для української вимови (особливо Карл Лібкнехт), що можуть позмагатися із відомою фразою «Карл у Клары украл кораллы». Недарма мешканці Полтави «свою» вулицю Карла Лібкнехта як називали колись Тригубівською, так зовуть її і тепер.

 

Пархоменко. Уродженець Луганська. Командував червоною кавалерією у боротьбі проти України. Вбитий повстанцями Нестора Махна.

 

Примаков. Командир харківського полку, який одночасно з наступом російських військ Мурав’йова підступно вдарив у тил армії УНР, щоб повалити уряд Михайла Грушевського.

 

Постишев. Один з головних організаторів Голодомору 1933 р в Україні. За його підписом вийшли постанови «Про боротьбу з саботажем у хлібозаготівлях» та «Про занесення на чорну дошку сіл, що злісно саботують хлібозаготівлі». Занесення на «чорну дошку» означало повну ізоляцію села з припиненням підвозу продуктів і промтоварів. Такі села вимирали майже повністю.

 

Павлик Морозов. Історію цього «правильного» піонера знає кожен. Віковічна людська мораль засуджує будь-які дії дітей, направлені проти своїх батьків. Ще у Біблії слово «батькопродавець» вважається синонімом ганьби. Але радянська влада намагалась прищепити нам іншу мораль, перетворити кожного у покірного гвинтика тоталітарної системи, для якого такі поняття, як совість і духовність є другорядними. Мабуть частково їй це вдалось, раз у нас до сих пір красується провулок ім. Павлика Морозова.

 

Сподіваюсь, що ця публікація не остання. Але вже зараз вимальовується загальна картина: багато з названих осіб були ворогами української незалежності, а деякі ще й відвертими душогубами. Колись ми вірили міфам радянської пропаганди і вважали цих діячів героями. Але після розпаду СРСР відкрились архіви, і ми дізнались правду про події тих часів і про жахливу кількість жертв, яку втратив наш народ від репресій, воєн і штучних голодоморів. Чи маємо ми право забути про це? Наші діти довідуються на уроках історії про злочини радянського режиму, а вийшовши зі школи, прямують по вулиці імені чергового ката України, діяння якого не тільки не засуджені, а навіть прославлені в назві. Чому ми тоді дивуємось, що діти інколи байдужі до проявів несправедливості. Якщо ми не зробимо висновків із власної історії, то нові покоління будуть знову і знову наступати на ті ж самі граблі, не засвоївши істини, що є Добро, а що Зло.

Автор: editor
Теги:
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 11 від 14 березня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх