«Дідусь закривав Зоряні очі долонею, щоб не бачила вбитих на вулиці...»

Наразі в Україні серед політиків триває гучна публічна дискусія з приводу того, чи надавати особливий статус окупованим терористами регіонам Донбасу та Луганщини.

Президент налаштований надавати такий статус, бо це передбачено Мінськими угодами. Лідер «Свободи» Тягнибок вважає такий крок зрадою національних інтересів. Вже місяць точаться запеклі дискусії на тему, чим стануть для України в перспективі ДНР та ЛНР – молдовським депресивним Придністров’ям чи вибухонебезпечним Сектором Гази, звідки непримиренний Хамас та його радикальні «брати-мусульмани» вічно погрожують Ізраїлю?

Поки політики ведуть дискусії, «ТелеграфЪ» поспілкувався з нашим колегою – краматорським журналістом Олексієм Ладикою та його родиною – дружиною Яною і донькою Зоряною. Ми питали, як їм живеться у начебто мирному Краматорську, розташованому поблизу кордону з ДНР? Чи почуваються вони у безпеці?

З Олексієм Ладикою ми познайомились рік тому. Він приїхав з Краматорська до Кременчука влітку 2014-го. Півроку працював у «Телеграфі», а першого лютого 2015-го повернувся до Краматорська, бо там залишилися дружина з донькою. 1-го лютого Олесій повернувся, а 10-го мирний Краматорськ, вже півроку як звільнений, накрили «Градами» – терористи здійснили два обстріли міста за один день. Обстрілів ніхто не чекав, тож 17 краматорців загинули, 60 були поранені.

Олексій

– Олексію, яке зараз життя у Краматорську?

– Я хочу, щоб усі знали, що Краматорськ – мирне українське місто. Там тепер дуже багато тих, хто за Україну. А жовто-блакитних кольорів набагато більше, ніж у Кременчуці. У нас був пам’ятник Леніну, то його теж пофарбували у державні кольори – одна штанина блакитна, друга – жовта була. Тепер вже пам’ятника немає, то підмурок зробили жовто-блакитним. Коли в нас був День вишиванки, купа народу прийшла, і всі у вишиванках. Втім я знаю, що багато й тих, хто за ДНР.

– Про що люди говорять у транспорті, в магазинах?

– Про життя. Я помітив, вони намагаються робити вигляд, що війни немає. Зараз до нас приїжджає багато військових оркестрів виступати, люди туди радо ходять. Зробили проект «Вільна хата», народ туди теж ходить. Прохожу повз підлітків, вони розмовляють про своє: ти палиш чи ні, який у тебе велік, а про війну не говорять.

– Ти житимеш у Краматорську чи все-таки поїдеш з міста?

– Я б не хотів жити на Донбасі. Коли живеш і нікуди з Краматорська не виїжджаєш, наче все нормально. А коли приїдеш до Полтави, одразу відчуваєш, наскільки тут спокійніші люди. У нас наче напруження якесь весь час, воно й раніше було, до війни. Таке враження, що скажеш щось, і люди тобі в горлянку вчепляться. Я, наприклад, бороду люблю носити, а тут зустрічаю знайомих, вони одразу питають: чого це ти бороду носиш, чи ти в АТО вже був? А хоч і не в АТО, хіба я мушу у когось дозволу питати на ту бороду? Втім, борода – то дрібниця. 11 травня минулого року я поїхав з Краматорська, бо там відчувалась безвихідь, люди виходили зупиняти наших військових, українська армія тоді віддавала свої БТРи ополченцям. Я тоді не хотів жити в ДНР. І зараз не хочу там жити. Я не розумію, як нам жити в одній країні? Адже там живуть люди, які ходили на паради українських полонених, їх вже не перевиховаєш. Я б не хотів, щоб вони отримали право голосувати і обирати собі Захарченка президентом. Не хочу жити з ними в одній країні. Для мене ДНР, ЛНР – як ракові пухлини, їх треба вирізати, бо незрозуміло, як жити разом з тими, хто ходив погуляти та на наших полонених подивитися.

Про пенсіонерів окремо

– Скажи, як ваші пенсіонери оцінюють ситуацію в країні?

– Розмови бабусь на лавці я щодня чую. Вони лають владу: Порошенко такий-розтакий, Яценюк теж негарний, а от у Росії... Багато хто заздрить росіянам та ДНР-івцям. Одного разу бачив таке: їхав у маршрутці, а в нас скасували безоплатний проїзд для пенсіонерів, тепер вони мають платити половину – 2 гривні. Заходить якась жінка, водій їй каже: плати! А вона відповідає: а я й не знала, що в Краматорську пенсіонерам треба платити, у нас в Горлівці їздять безкоштовно. Ті, хто сидів у маршрутці, одразу заговорили: бач, як у них в ДНР добре. Пенсіонери заздрять тим, хто в ДНР отримує і українську пенсію, і ДНР-івську.

Яна

Яна, дружина Олексія, жила в Краматорську під час його окупації ДНР-івцями. Була вона в Краматорську і під час обстрілів 10 лютого. Про це ми і говорили:

– Яна, як ви жили в окупації? На що сподівалися, про що думали?

– Думали, як вижити. Люди навчилися жити разом.

– Що ви їли, де брали продукти?

– Зараз пригадаю, це знову треба занурюватись у той період. Так вийшло, що мені запропонували добре оплачувану роботу, і я не змогла поїхати з Краматорська, як Олексій, залишилась працювати за контрактом. І дитину треба було лікувати... Так ми й жили... Розумієте, там залишились ті, у кого немає коштів кудись поїхати, немає родичів чи знайомих, які б пустили до себе. Ну добре, поїдеш на три дні, а потім знову повертатися? Ви питали про їжу, нам було трохи простіше, ніж іншим – у батьків у селищі, біля лісництва, дача, мама займається органічним землеробством, фрукти, овочі свої, вода є. Коли туди приїжджаєш, почуваєшся наче в безпеці. А в місті було складно. Влітку два тижні не було взагалі ніякої води через пошкодження водогону. Спека, а води немає. Її привозили машинами, і люди якось організовувались, знаходили час, щоб відстояти чергу, набрати води та ще й на роботу не спізнитися. Виживали, як могли.

– Ви ходили на роботу під час окупації?

– Ходили. Багато хто так жив: зранку дитину до садочка відвів і пішов на роботу, а навколо стріляють. А якщо працюєш на заводі, ніхто тебе звідти не відпустить. Я розмовляла з керівником одного невеличкого заводу, він своїм робітникам казав: хоч ви на роботу пішли, хоч дома сидите, а вірогідність загинути під час обстрілу однакова, тож краще працювати.

– Розкажіть про 10 лютого.

– Десятого лютого був обстріл, ми тоді вже мирно жили, ніхто його не чекав. Ти йдеш вранці на роботу, а навколо тебе падають снаряди. Ти біжиш і думаєш: в одному районі міста чоловік, в іншому – дитина і дідусь з бабусею, а раптом їх вбили? Було дуже страшно. Не було мобільного зв’язку, лише потім я дізналася, що мої батьки разом із Зоряною встигли поїхати з міста. А я була на роботі, працювала у приватному клубі, з дітьми. Ми сидимо – діти, я і ще одна співробітниця – і не знаємо, що робити. Батьки цих дітей не можуть забрати, тож треба їх кудись виводити, ховати. Було дуже страшно, не хотілося б ще колись таке пережити. Знаєте, я пишу вірші. За два роки до цих подій я написала вірш про те, що на людей на пострадянському просторі чекає жорстока війна, я не могла пояснити, чому я так думаю, просто відчувала протистояння в суспільстві. Це триває ще з часів Помаранчевої революції. Тоді я була студенткою з гарячим серцем та вразливою душею, писала вірші про революцію. Пройшло чимало часу, поки я зрозуміла, що молодь використовують, на її емоціях добре грають. А потім трапляються страшні речі. Потім ти чуєш в новинах, що в Горлівці вбили маленьку дівчинку, потім ще десь... Дуже сумно бачити, як на твоїх очах помирає твій народ... Я більше не дивлюсь новини.

– Ви приїхали до Кременчука, як вам тут живеться?

– Я можу тут спати. Бо там я забула, як це – спати спокійно. Перші три дні тільки те й робила, що спала. Та все одно – лише почуєш крізь сон вихлоп з машини, прокидаєшся у паніці, що знову десь обстріл. Потім оговтаєшся, згадаєш, що ти у мирному місті, і знову спати... А як чудово купатися в душі! Так чудово, що є гаряча вода, що є питна вода і її вдосталь! Тут, у Кременчуці, можна насолоджуватися життям просто тому, що тут дихати набагато легше. Ми живемо на Донбасі, я добре знаю, що таке забруднене повітря. Коли виїжджаєш із Донбасу до Полтавської області, наче видихаєш! Таке відчуття, що в’їжджаєш в іншу країну, де нічого не знають про війну. Тут люди дивляться телевізор і не пускають в себе новини про війну.

– Ви повернетесь до Краматорська чи шукатимете інше місце для життя?

– Ми думаємо... Зараз Краматорськ мирне місто, багато хто спокійно там живе, а мені тривожно, бо поруч кордон з ДНР. Щось десь стукне, грюкне – і одразу накочує стан паніки, це вже невроз. По-справжньому відпочити від війни та думок про неї не вдається, адже у місті весь час перед очима сновигають військові. Знову-таки, залишились пошкоджені будинки, десь дірки залатали, відремонтували, та я знаю квартиру, де дірка від снаряду так і залишилась. Люди щодня бачать сліди війни, дуже важко так жити.

Зоряна

Зоряні 5 років, вона вже вчить з мамою англійську, захоплюється скелелазінням, виховує ляльку-слоненятко Настю і добре малює. Поки ми спілкувались з її батьками, намалювала та залишила на пам’ять редакції хатку (на фото). Під час окупації Краматорська терористами Зоряна жила в місті. 10-го лютого, в день обстрілу, теж була в місті.

Мама Зоряни, Яна, каже: «Зоряна більше часу була у моїх батьків, у селищі, де в них дача. Там є вода, гарний город, і, головне, їх не бомбили, снаряди туди жодного разу не долітали. Втім і зі мною у Краматорську вона теж була, поводилась добре, жодних істерик не влаштовувала, не капризувала, майже не плакала...».

Тато Зоряни, Олексій, розповідає: «Того дня, 10-го лютого, коли був обстріл, Зоряна була в квартирі у батьків дружини. Я дуже нервував, хотів знати, що з ними, бо там найбільше стріляли. Обстрілів було два, і дідусь встиг вхопити Зоряну, вони разом із бабусею побігли на маршрутку і встигли виїхати до селища, де в них дача, і де не стріляють. То дід розповідав, що поки вони бігли до маршрутки, він закривав Зоряні очі долонею, щоб не бачила вбитих на вулиці. Там лежала вбита вихователька дитсадочка, вона перший день вийшла з відпустки і помінялася змінами з колегою, йшла додому і її вбило... Зоряна добре себе вела весь час, але якось трапився такий випадок – це вже через кілька місяців після обстрілу сталося. Над нами часто літають безпілотники, їх, звісно, збивають і чути вибух. Одного разу був такий вибух, а потім завили сирени, і я сказав дружині: давай, збирайся, підемо до бомбосховища. Ось тоді Зоряна сказала мені: «Тату, мені страшно».

Історія хлопчика, над долею якого заплакав Президент

Після обстрілів Краматорська 10 лютого Україну облетіла історія про трирічного хлопчика, якого закрила собою мама і загинула. Маму звали Саша. Хлопчика звали Клим Клименко. Про нього розповідав у прямому ефірі Президент Порошенко, коли прилетів увечері 10 лютого до Краматорська. Коли Президент говорив про маму хлопчика, він ледь не заплакав – про це потім переповідали диктори багатьох телеканалів.

«ТелеграфЪ» давно хотів зібрати цю історію докупи і розповісти кременчужанам. Завдяки Олексію Ладиці та Наталі Климкіній ми це зробили. Наталя збирала кошти на лікування Клима, Олексій, як журналіст, підтримував проект на сайті ТСН.

Історія така. Коли 10 лютого почався обстріл, трирічний Клим був у дитячому садочку, а його брат – шестирічний Савелій – захворів і сидів удома з мамою. Коли почали стріляти, мама побігла до дитсадка за Климом. Садочок був зовсім поруч із будинком, Саша сподівалася встигнути. Потім вихователі розповідали, що вмовляли її залишитися з малим у дитсадку, та вона сказала: «Не можу, у мене вдома син один залишився, він дуже боїться, коли стріляють». Саша лише трохи не добігла до свого під’їзду – їх накрило осколками. Вона закрила маленького Клима собою і загинула.

Клим залишився на порожній вулиці, у нього були поранені обидві ніжки і ручка. В цей час родина з сусіднього під’їзду поверталася автомобілем додому. Вони побачили мертву жінку і дитину, яка плакала поруч із нею, одразу вхопили закривавленого малого і відвезли до лікарні, не чекаючи «швидку». Потім лікарі сказали, що саме оперативність сусідів врятувала малюку життя.

Клим переніс кілька операцій. Краматорці гуртом через соціальні мережі та сайт ТСН збирали гроші на його численні операції. Наталя Климкіна, яка займалася збором коштів, назвала «Телеграфу» суму – це дійсно чимала купа грошей. Пані Наталя сказала, що надсилали гроші люди з усієї України, та найбільше зібрали самі краматорці.

Климу зробили кілька операцій у Харкові. Наразі він не лише ходить, навіть бігає. Саме зараз малий разом із батьком (татка і маму Клима звали однаково – Саша) та братом Савелієм відпочиває у Криму. Там живе батькова сестра. А далі на малюка чекає тривале лікування та реабілітація.

Президент малому на лікування грошей не давав. Втім родина отримала офіційну державну грошову допомогу, передбачену для мешканців Краматорська, які постраждали від обстрілу.

Сліди війни

Пошкоджені терористами будинки у Краматорську ремонтують за кошти міського бюджету. Пошкоджені квартири мешканців теж ремонтують за бюджетні кошти. Чимало зроблено, та багато залишилося зробити. Краматорський блогер Артем Гетьман зробив серію порівняльних фотознімків: як виглядали пошкоджені будинки одразу після звільнення Краматорська та як виглядають зараз. Дивіться фото.

Пошкоджені квартири краматорців

Цей гарний будинок дуже пошкодило осколками снарядів. Наразі частину його відремонтували, а частина ще залишається пошкодженою