Кременчужанин написав цілу книгу про історію свого роду

25.01.2013, 17:09 Переглядів: 6 496

Своє коріння він досліджував 5 років

Олексій Довбня, директор школи №16, взявся досліджувати історію свого роду. П’ять років він шукав дані про пращурів і нарешті написав цілу книгу, що має більше 200 сторінок! У виданні – детальна розповідь про багатьох вже померлих родичів пана Довбні: хто вони були, чим займалися, історії з їхнього життя…

– Це була моя мрія – написати про свій родовід. Все життя мене турбує питання: хто я? Коли слухаю індійські, молдавські чи румунські наспіви, у грудях щось перевертається… А ще часто говорять, що зовнішність у мене наче індійська. Кілька років тому я був на Закарпатті: перетнув перевал, відвідав угорське село на кордоні, невеличкі містечка і селища. Декілька днів не міг спати – здавалося, колись я тут вже був… Відчуття, що оце -мій рідний дім, – розповідає пан Довбня.

Олексій Довбня каже, що його дід Володимир, за розповідями, був прийомною дитиною: на виховання хлопчика взяла бездітна українська родина. Сам пан Довбня народився на Сумщині, у селищі Хоружівка. Аби дізнатися про своє походження, пять років збирав інформацію про пращурів. Разом із мамою їздив до родичів, які ділились спогадами:

– Я об’їздив усіх, кого зміг знайти. Декого вже немає серед живих. Вони розповідали історії, а я записував їх на відео. Потім створив фільм. Зробив сім серій – півгодини кожна. На основі відео створив книгу. Знайшов старі фотографії на горищі. Мама допомагала, без неї би не розібрався.

Родичі знайшлись навіть у Німеччині

Вивчаючи свій родовід, Олексій Васильович відшукав родичів, із якими зв'язок був втрачений. Мешкають вони не лише в Україні (Севастополь, Сумська і Дніпропетровська області), але й за її межами – у Росії та навіть у Німеччині.

Багатьох знайти не вдалося, адже родичів – дуже багато. Наприклад, у «дніпропетровській гілці» родини було 9 чоловік, у кожного народилось 8-9 діточок. Відомостей про більшість із них немає.

Родичів у Німеччині пан Довбня знайшов на сайті «Однокласники». Виявилося, що їхні пращури поїхали з села на заробітки до столиці, а згодом покинули країну.

– У 2012 році я познайомився із нащадком Окунів – Світланою Безкровні, яка мешкає у Німеччині. Ось що вона мені пише: «Добридень! Усе це дуже цікаво. Мої прадіди по лінії батька з Хоружівки – Пантелеймон Нестерович і Параска Назарівна. Дівоче прізвище – Окунь.Так, напевне, у нас був спільний пращур (я запитав Світлану, чи маємо ми одне коріння). Якби мій дід був живий – дізналися би більше.

Цікаво, що і Світлана, і Олексій мають фотографії двох чоловіків, дуже схожих один на одного – вочевидь, це їхні прадіди, які були братами. У німкені навіть зберіглась вирізка з газети, де йдеться про її пращура-музиканта. Там написано, що якось спав він із родиною практично на землі, бо віддав дошки з полу сусідці. У неї померла дитина, а грошей на труну жінка не мала. Більш заможні сусіди нічим не допомогли. Вирізка, яка зберіглась з тих часів, тепер розміщена у книзі.

Пошук у архівах виявився марним

Через інтернет Олексій Васильович знайшов ще кількох родичів:

– Сестра мого діда мешкала у Москві, але зв'язок втратили. Розшукав родичів через «Однокласники». Мені надіслали фотографії.

Інформацію про діда, що загинув на війні і тепер похований у Ленінградській області, пан Довбня також знайшов у всесвітній мережі. Дані про тих, хто пройшов Велику Вітчизняну, містяться на сайті «Меморіал».

– Дізнався, де і коли його призивали, як загинув, – каже Олексій Васильович.

Частину інформації про своїх пращурів він сподівався знайти в архівах, та не пощастило:

– Поїхав до Державного сумського архіву: даних не було, бо на той час село належало до Полтавської губернії. Звернувся до полтавського архіву... Якраз ті роки, які мені потрібні – їх там просто немає, десятки років випали.

Олексій Довбня – директор кременчуцької школи №16, вчитель фізики. До речі, у школі він навчався разом із Віктором Ющенком, а їхні діди товаришували.

Пан Довбня – інженер-теплофізик, закінчив ВНЗ у Дніпропетровську. Працював у Донецьку, але згодом разом із дружиною переїхав до Кременчука. Знайомі запропонували йому викладати фізику – задля цього закінчив заочно педагогічний інститут у Воронежі. Працював вчителем, потім став директором школи, а згодом – керівником міського управління освіти. Наразі Олексій Васильович повернувся у крісло директора. До речі, бути вчителем він хотів ще у дитинстві:

– У школі я добре навчався. Пам’ятаю, мені подобалося гратися у вчителя – брав журнал, виставляв оцінки… Але згодом вирішив не вступати до педінституту, здавалось, це непрестижно. Та від долі не втечеш.