«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

14.12.2016, 08:33 Просмотров: 5 087 Комментариев: 2

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

Реальні історії біженців з Донбасу, показані через особисті речі, сфотографовані на підлозі.

Фото: Александр Попенко

В понеділок, 12 грудня, в Просторі Ідей відбулось відкриття незвичної фотовиставки з гостроцікавою назвою «Речовий доказ». Ніякого відношення до Кримінального кодексу України ця виставка і її експонати не мають. Таку незвичну назву проект має через те, що його об’єктом стали особисті речі людей, сфотографовані на підлозі - у рамках виставки автори вирішили звернутися до теми сприйняття домівки за допомогою речей, що нас оточують.

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

 

Хтось не зміг поїхати з дому без улюбленої чашки або кедів, хтось виявився більш практичним та прихопив лише ноутбук. Фотовиставка «Речовий доказ» — про речі переселенців, які вони взяли з собою, залишаючи рідну оселю. Ці речі стали острівцями пам'яті, що розповідають історії з життя переселенців зі сходу України, які були вимушені в найкоротший термін залишити свій дім, забираючи з собою лише найнеобхідніше і найцінніше.

«Історії цих людей є невіддільною частиною сучасної історії нашої країни. Набори речей відбивають той настрій і цінності, що мали місце в такий важкий період часу. За допомогою фото цих речей і інтерв'ю з героями автори проекту прагнуть донести їх особисті історії в доступній формі», - йдеться у прев’ю заходу.


Відкривала виставку менеджер проектів у ГО «Європейський клуб» Альона Глазкова.

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?


- Ми вирішили звернути на неї увагу, бо нам здається, що про переселенців забули – вони як би є, але їх, як би немає, - пояснила Альона Глазкова. – Я нещодавно була на одній події, і там були різні громадські діячі, усі такі сильно діяльні, але там теж виникло розділення на «ми» і «вони». Нам би не хотілося того поділу на «нас» і «них», тому що це породжує непорозуміння і суперечить правам людини. І якщо ми нічого з цим не робитимемо, то вийде х**ня, вибачте.


На презентації була присутньою одна з авторок проекту – Оля Глушко, яка розповіла про те, як і чому з’явилась ця виставка, а також з радістю відповіла на всі питання, що виникли у присутніх. Крім Олі над «Речовим доказом» працював також Дмитро Горбенко. Олю і Дмитра об’єднала програма «Студії живої історії», яка реалізується громадською організацією «Інша Освіта» - кожен її учасник мав створити проект про історію, що відбувається зараз. Так цієї осені й з’явився «Речовий доказ». За цей час виставка експонується вже вчетверте – двічі в столиці і раз у Дніпрі.

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?


- Спочатку ми дуже амбіційно підійшли до проекту, хотіли робити інсталяцію, збирати ці валізи, викладати їх у галереї…Але потім більш реалістично підійшли до цього питання, і у нас вийшло 9 історій – 9 героїв, історії яких перетворились на фото, - пояснила Оля. - Ви бачите ті речі, які молоді люди вивозили з собою, виїжджаючи з дому, а на аркушах поруч з ними надруковані їх історії – це інтерв’ю, які ми готували. Хтось знав, що виїжджає назавжди, хтось їхав на декілька днів з тапками й купальником, і не мав поняття, що більше не повернеться… Але все це треба прочитати, обдумати. Кожна з цих історій особлива та цікава.


- Чому обрали саме тему переселенців?


- До цього я не була пов’язана з темою переселенців взагалі ніяк. Так, я знала, що ці люди існують і про них говорять по телевізору. Ну от, вони є, ок. Ну, типу, все. Мене це якось обходило стороною і, коли ми почали працювати з цими юнаками, я зрозуміла, що для мене дуже важливо показати, що існування переселенців – це не просто якісь цифри і факти, а живі, реальні історії, які зачіпають, які можна приміряти до себе. Важливим було дати обличчя безликим цифрам.

- Як ви шукали цих людей?


- Це було «сарафанне радіо». Спочатку це були Дімині знайомі, тому що Діма – переселенець. Потім з’явилась дівчинка-фотограф Наталя, яка це все знімала. Вона запросила своїх знайомих, потім підтягнулись знайомі цих знайомих і так далі.

- Чому саме ці люди?


- Зараз є набагато більше людей, яких можна було б інтерв’ювати, але ми були обмежені у часі й ці 9 історій – це те, що ми встигли за відведений час. Мені всі ці історії подобаються, я б нічого не хотіла змінювати, чи когось з них обирати. Так сталося, що все це – молоді люди 20-25 років і всі вони сприйняли ці події, як величезний поштовх у житті.

- А що їх ще об’єднує?


- Вони всі «донушніки», тобто з Донецького національного університету, і у них це як якась не те щоб каста, але це, типу, престижно. І вони всі кажуть: «Ну, мы же из ДонНУ». Я раніше ніколи не звертала уваги на те. Що люди можуть так об'єднуватись за кластером свого університету.

- Як так сталося, що все це молоді люди з одного університету?


- Бо ми не ставили собі на меті проводити якийсь глибокий аналіз різних прошарків населення і не задавались питанням: «От, а як же життя повернуло людей, що навчались не в ДонНУ?» Були ці люди, які розповіли нам про себе, і це чудово.

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

- А чи були якісь моменти, які вони спочатку розповідали, а потім просили прибрати з інтерв’ю?


- Усі інтерв’ю брав Дмитро, а потім ми слухали аудіозаписи їх розмови та розшифровували їх. Насправді, більшість інтерв’ю дуже ржанні. Текст не завжди передає ці емоції. Це не якийсь трагічний монотонний діалог – вони всі на аудіозаписах ржуть і приколюються. Для мене історії переселенців завжди огорнуті такою похмурою аурою, а ми максимально намагались відійти від цього.

- Чи були люди, які вам відмовляли?


- На скільки я знаю – ні. Ну, це не було щось типу: «О, привіт. Розкажи свою історію. Дай інтерв’ю. Я прийду до тебе додому і сфотографую твої речі. На твоїй підлозі». Були якісь знайомі знайомих, які розповідали людям, що ми робимо, і ті з нами ділилися своїми історіями про те, як вони збиралися і що брали з собою.

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

- Ельдар, наприклад, розповідав, як він загортав прапор України у свій національний прапор, бо боявся, що його не випустять. У нього досить зворушлива, взагалі, історія про ці кеди й іграшку, яку він завжди всюди з собою возить. Ця стара іграшка – перше, що заселяється у його нове житло. Де б він не приїжджав, він, у першу чергу, знаходить місце для цієї іграшки і тоді почувається затишніше на новому місці. При цьому він жодне з них не називає домом, а каже що піде «на квартиру» або «у гуртожиток», але не додому. Також на фото старі кеди, які він давно не носить, але береже, тому що мріє знову пройтися в них по мирному Донецьку.

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

- Когось там, носило по Росії, як, наприклад, Діму. Він поїхав до Москви, потім був у Дніпрі, працював, їздив і, якось так його життя закрутило… Хоча до того, він майже нікуди з Донецька не виїжджав. А навіщо? Море поруч, усі магазини, всі шопінг-центри – та все на світі! Нафіга?

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

- Мені дуже подобається історія Катерини, яка дуже багато говорила про Бога, про переосмислення цієї теми. Вона давно захоплювалась читанням молитов і розповіла, як це все на неї вплинуло.

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

- Собака на фото – це, звичайно, не річ, але для господарки вона була найбільшою цінністю. Вони не відразу її вивезли й довго не могли забрати. Її залишили на дядька і дуже просили його вивезти пса, але щось пішло не так. Дійшло до того, що Ольга поставила ультиматум - якщо собаку не вивезуть, то вона повернеться за нею сама, або шукатиме людей, які передадуть її. Для неї собака – член сім’ї, якого не можна було лишити.

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

- От, наприклад, Наталя сказала, що, свого роду, вдячна, що так сталося тому, що це спонукало її більше займатися творчістю. Це те, чим вона хотіла займатися вдома, але їй бракувало часу, сил чи чогось ще. Зараз у неї в Києві проходить персональна виставка її картин.

- Чи вірять вони в повернення додому?


- Вони відповідали на це питання. Дехто казав, що вони вже не уявляють себе у Донецьку, бо це вже зовсім інший Донецьк: немає тих місць, тих людей, і що там робити? А хтось казав: «Ні, це ж все одно моє місто, і я знаю, що повернусь туди рано чи пізно».

Експозицію можна переглянути в «Просторі Ідей» (вул. Софіївська 36Б) до 19 грудня.
 

 

«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

Автор: Руслана Горгола Фото: Александр Попенко
Теги:

Комментарии: 2

310
14 декабря 2016 08:47

а кто то приехал из Донбасса заниматься коррупцией и дальше как он это делал дома до войны


-1
1 290
14 декабря 2016 08:57

Цитата: vetalman
а кто то приехал из Донбасса заниматься коррупцией и дальше как он это делал дома до войны

 

а кто-то и не приезжал, а кто-то кастрюля


+2
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.


Вверх