Хто любитиме Оленку безкоштовно?

4.12.2009, 23:08 Просмотров: 1 621
Коли родичі Оленки пішли, ми, нарешті, розтулили рота і засипали керівництво закладу запитаннями..

Кудись ми бігли – заклопотані та відсторонені. Аж раптом на бульварі Пушкіна побачили цей великий яскравий білборд. Постояли, подивились – наче все у ньому пристойно: політкоректне обличчя Президента, позитивний текст про те, що «16 580 сиріт знайшли родину!» Тоді чому нам так сумно на нього дивитися?

А сумно тому, що трохи раніше у справах довелося відвідати один зі спеціальних дитячих закладів регіону. Саме там ми побачили, яким чином українських сиріт прилаштовують у сім’ю. Нагадаємо, це велика державна програма, яка проходить під особистим патронатом Президента – українських сиріт вилучають із «тоталітаристських та колективістських» інтернатів і прилаштовують у люблячі прийомні сім’ї, просто сім’ї та під опіку турботливих опікунів. У нашому випадку відбувалося так. До керівника дитячого закладу прийшли дві тьоті та один дядя. Перша тьотя була молодша та краще одягнута. Друга делікатно прикривала обличчя рукою і ніжно тхнула перегаром. Тьоті виявились справжніми тьотями дівчини-сироти, сестрами її померлої мами. Мама Оленки (ім’я дівчини змінене) померла дуже давно, коли дитині ще й п’яти років не виповнилось. Усе своє життя Оленка провела в інтернатах. Щоправда, одного разу її узяла під опіку сімейна пара. Вони обіцяли турбуватися про дитину, дати їй усе найліпше та допомогти пережити тяжку втрату батьків. Реалізувати благородну програму не вдалося. Через деякий час пара повернула Оленку назад, до закритого дитячого закладу, і відмовилась від опіки через неможливість знайти порозуміння з дитиною. Дівчинка виявилась не люблячим янголятком, а, скоріше, неприкаяним чортенятком. Тягала в опікунів гроші та їжу, крала їжу і в школі. Це було страшенне неподобство. Тож опікуни повернули недостатньо хороше дитя туди, де брали.

Оленка прожила в інтернаті ще сім років. Ніхто її не відвідував, ніхто не розшукував і не слав запитів щодо її місцеперебування. Жоден родич за цей час не з’явився на території виховного закладу – ані першого, ані другого. І от раптом дівчині підвалило таке щастя – одразу дві рідні тьоті побажали узяти сироту під опіку! Щоправда, виявилось, що і перша, і друга тьотя тимчасово не працюють. Живуть у селі зі співмешканцями. Один із співмешканців працює. Тьоті обіцяли турбуватися про дитину від щирого серця, і розповідали, що харчуватиметься сирота у селі «по першому класу».

Нам страшенно кортіло запитати, чому тьоті з’явилися саме зараз, у 2009 році? А не дев’ять років тому? Чому не відвідували дитину усі ці роки? Як дізналися про неї зараз? І, до речі, чому вони хочуть узяти Оленку під опіку, а не удочерити? Адже дитина їм пряма рідня.

Наче відчуваючи нашу нетерплячку, тьоті розповіли жалісну історію про те, як багато років тому загубили слід дитинки. Ми аж підстрибнули – як це загубили? Хіба три сестри навіки розсварилися між собою і ніколи не відвідували одна одну? Чи їх, як в індійському кіно, порозкрадали у дитинстві жорстокі злодії? І вони більше ніколи не зустрілися. І не знали одна про одну. А якщо знали, то хіба не були на похороні своєї сестри – матері Оленки? А якщо не були, чому не поцікавились, що сталося з її маленькою дочкою? Чому не написали жодного запиту до державних установ? Чому не шукали дитину?

На жодне з цих запитань відповіді ми не почули. Тьоті не зобов’язані нам відповідати. А керівництво дитячого закладу таких питань їм взагалі не ставило. Просто чемно роз’яснило, куди тьотям треба звертатися та які документи готувати.

Та керівництво стає керівництвом саме тому, що від народження вміє обходити незручні запитання. Єдине, що ми почули: «Це – державна програма Президента. Її особисто просуває у нашій області Надія Семенівна (віце-губернатор пані М’якушко, ред.). Нам заборонено перешкоджати опікунам. В управлінні розберуться». «А якщо не розберуться?!» – репетували ми. І тут роздратоване керівництво раптом бовкнуло: «Може, й не розберуться. Бо від них теж показники вимагають. Мають план по валу – скільки сиріт зобов’язані прилаштувати по сім’ях. Хіба ж це перший випадок? Попрацюйте тут, не те побачите! І не таким під опіку віддавали. Коли опікунам почали платити, їх тут море набігло».

Говорити більше не було про що. Тож ми пішли собі геть. А поки йшли, думали. Що ж виходить? Дев’ять років тітки не згадували про племінницю. Аж раптом страшенно захотіли узяти її під опіку. Дивним чином, захотіли вони цього, коли Україна почала виплачувати опікунам кошти на утримання дитини-сироти – 1200-1400 гривень на місяць. Прийомні матері у прийомних сім’ях, куди узяли сироту, теж отримують зарплату – 30% від суми, що сплачує держава на утримання дитини. Президент-мрійник переконаний, що таким чином робить сиріт щасливими. Чиновники прилаштовують дітей по сім’ях – на виконання програми Президента. Опікуни заробляють гроші і люблять дітей за гроші.

А хто любитиме їх безкоштовно? Адже саме це потрібно самотній дитині.

За гроші 

До 2007 року Україна не платила опікунам дітей-сиріт. Кошти на утримання взятої під опіку дитини почали сплачувати за Постановою Кабміну №1228 від 17 жовтня 2007 року. Оплата послуг прийомних матерів (прийомні сім’ї) та матерів-виховательок (дитбудинки сімейного типу) здійснюється на підставі Постанови Кабміну № 107 від 06.02.2006 (зміни до Постанов №№ 564-565 від 26.04.2002р.). Крім того, опікуни, прийомні матері та матері-виховательки отримують вільний доступ до особистих коштів дитини-сироти – їхньої пенсії по втраті годувальника. Сиротам така пенсія нараховується на ощадкнижку, по 570 грн. щомісяця. Тож у деяких сиріт накопичується на книжці до 10 000 гривень. Опікуни мають право розпоряджатися цими коштами.

....



 
0
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.


Вверх