«Добре, що є друзі, які тебе чують...»

11.06.2013, 11:33 Просмотров: 1 905

«Добре, що є друзі, які тебе чують...»
Начальник Кременчуцького шпиталю для інвалідів війни Микола Литвиненко став лауреатом всеукраїнської програми «Національні лідери України»

«Добре, що є друзі, які тебе чують...» «Добре, що є друзі, які тебе чують...»
Кременчуцький лікар потрапив до дуже солідної компанії – поруч із ним там голова Рахункової Палати України, міністри оборони України та герої, які стали національними лідерами посмертно. «ТелеграфЪ» розпитав кременчуцького лікаря, як він потрапив до списку національних лідерів.

 

У книзі «Національні лідери України» зібрані історії непересічних українців. Серед них – історія кременчуцького лікаря Литвиненка. Ще тут чимало міністрів оборони, керівників науково-дослідних інститутів і медичних центрів. Сильне враження справила історія, на яку ми натрапили на перших сторінках книги – розповідь про Олександра Лелеченка, інженера-електрика. Він визнаний національним лідером України посмертно. Бо служив заступником начальника цеху електрообладнання на Чорнобильській атомній станції. У квітні 1986-го, коли там вибухнув реактор, працював три доби поспіль в цеху. Отримав величезну дозу опромінення. Йому зробили переливання крові – там же, у розгорнутому на території ЧАЕС шпиталі. Він знову повернувся до цеху працювати – за власним бажанням. І знову отримав величезну дозу опромінення. 7 травня 1986 року інженер Лелеченко помер

 

Про книгу і друзів


Микола Миколайович розповів, що презентація книги «Національні лідери України» відбувалася дуже пафосно – її присвятили 9 Травня, Дню Перемоги. Кременчуцький лікар приїхав до Києва. Він розповів, як одягнув свій найсолідніший чорний костюм та пов’язав найкоректнішу краватку – а маршрутка на під’їзді до Києва зламалася. Довелося їхати на попутках, стрибати по переходах метро, аби лише встигнути вчасно на церемонію.


На церемонію нагородження лікар Литвиненко встиг. Він вийшов на сцену, де мав сказати вітальну промову. Микола Миколайович зізнався, що готувався сказати щось про вдячність, та першими вилетіли слова: «Слава Україні!». Лікар привітав ветеранів війни, побажав їм дуже довго жити і щодня відчувати себе переможцями.
Одними побажаннями ветеранам справа не обмежилась. Ще до початку церемонії лікар Литвиненко встиг прибігти на зустріч з американськими благодійниками. У Києві була того дня страшенна спека, бігати Хрещатиком у суворому чорному костюмі було важко та смішно. «Я був страшенно схожий на дядьку з села, що причепурився та приїхав до столиці», – розповів Микола Миколайович. Втім, «дядька» виявився метким – зустріч з американцями пройшла успішно, вони передали лист-підтвердження на дуже солідну гуманітарну допомогу шпиталю.


Координати американських благодійників Миколі Литвиненку дала вчителька його сина. Микола Миколайович каже: «Добре, що є друзі, які тебе чують і допомагають». Таких друзів у лікаря Литвиненка та шпиталю інвалідів війни чимало. Лікар каже, що на його листи з проханням про допомогу завжди відгукуються і допомагають заводи «Кредмаш», колісний, вагонобудівний. Регулярно допомагає пацієнтам шпиталю пан Матицин. Ольга Рубан щороку на День Перемоги привозить ветеранам міцний бальзам – так звані «наркомівські 100 грамів». Без них солдатська каша горло дере, а горілку ветеранам пити вже не можна – тож замість неї в стопки наливають бальзам на травах.


А отець Олександр – настоятель Свято-Варварівського храму, що на Раківці, – попросив своїх прихожан приносити до церкви замість традиційних дарів (кагор, хліб тощо) пакетовані крупу, борошно та олію. Усі зібрані продукти він привіз до шпиталю інвалідів. У першому кварталі цього року дари прихожан дуже допомогли – годувати ветеранів було складно, бо коштів на харчі у першому кварталі не було, тривали тендери, між тим, годувати 120 пацієнтів треба щодня.


Та найдивніші, на нашу думку, благодійники і друзі кременчуцького шпиталю – старі німці, які багато років самотужки возять гуманітарні вантажі до шпиталю – 2 тони макаронів, 2 тони борошна, медичне обладнання, меблі, автомобілі тощо. Працівники харчоблоку кажуть: «От якби ми щодня готували такі макарони, як привозять німці!». Микола Миколайович розповів, як нервував першого разу перед приїздом німців:


– Я просто не уявляв, як їх зустрінуть мої ветерани, як вони прийматимуть подарунки – переможці від переможених?! Дуже переживав, думав, може, це взагалі некоректно. Та щойно німці приїхали, зайшли на подвір’я, наші діди до них підійшли, заговорили, виявилось, вони ще й слова деякі пам’ятають німецької мовою. Обійшлося все.

 

Драматична кар'єра


У Миколи Литвиненка кар’єра в Кременчуці складалася досить драматично. З 1972 року – ще коли вчився у медичному училищі – працював на кременчуцькій «Швидкій допомозі». Потім – після Полтавського медичного інституту – повернувся туди лікарем. Згодом трудовий колектив обрав його головним лікарем «Швидкої». А через 5 років йому довелося цю посаду залишити не за власним бажанням. У кременчуцькій пресі тоді з’явились ефектні заголовки: «Із генералів – у рядові, з головних лікарів – у ...». Ситуацію зі «Швидкою» лікар Литвиненко відмовляється коментувати навіть зараз. Зате з ентузіазмом розповідає, як дружив з лікарями Володею Ковалем та Віктором Анікієм, як вони наввипередки кидалися на складні виклики, як вчилися, щоб вміти роботи усе – бо лише так має працювати лікар «швидкої допомоги».


До кременчуцького шпиталю інвалідів війни Микола Литвиненко прийшов 14 років тому. За його словами, ознакою шпиталю тоді був «жіночий туалет на одному боці коридору, чоловічий – на іншому, один телевізор на всіх і скромне харчування». Лікар вирішив, що переможці війни мають жити у комфортніших умовах – і запланував зробити у кожній палаті санвузол та душ, щоб старі не шкутильгали щоразу в кінець коридору. Прийшов до пана Мунтяна – на той час керівника «Кредмашу» – розповів про свою ідею, попросив допомоги від заводу.


– Борис Миколайович Мунтян подивився на мене, як на хворого, тільки що біля скроні пальцем не покрутив – час тоді був складний, на заводі скорочення, проблеми, яка там допомога. Я пішов. А години через дві він мені зателефонував і сказав: «Слухай, лікарю, а ти ж правий! Допоможемо!» – розповідає Микола Литвиненко.
Тож перша відремонтована та модернізована палата у шпиталі зроблена на кошти «Кредмашу». Потім долучились і інші благодійники – наразі у кожній палаті шпиталю є й санвузол, і душ.

 

«Добре, що є друзі, які тебе чують...»
Найулюбленіший відпочинок родини лікаря – подорожі. Втім, подорожувати вони змогли собі дозволити лише останні п’ять років. Лікар розповів, як вони з дружиною вперше приїхали до Німеччини, побачили гарнющі лялькові будиночки та розкішні рожеві пеларгонії,  і вирішили, що обов’язково назбирають грошей на нову подорож. На фото: подорож до Нідерландів.

 

«Добре, що є друзі, які тебе чують...»
Син – Микола Литвиненко молодший (на фото: посередині) – штатний сімейний перекладач.  Хлопець вчиться у 10-й школі, розмовляє англійською, на курсах засвоїв ще й німецьку. Тож і під час подорожей, і під час спілкування з іноземними благодійниками – німцями, американцями – Микола допомагає батькам зрозуміти, про що йде мова.

 

«Добре, що є друзі, які тебе чують...»
 Начальник шпиталю просто-таки страшенно любить художню самодіяльність – особливе задоволення отримує, насунувши на лоба солдатську пілотку та співаючи солдатських пісень часів Великої Вітчизняної війни.

 

«Добре, що є друзі, які тебе чують...»
Квіти – головне родинне захоплення.  Мама лікаря Литвиненка дуже любила квіти. Вирощувала їх багато – не зважаючи на те, що мала серйозну алергію. Тепер, коли мами давно немає, її улюблена півонія гірська все ще живе у саду Литвиненків – як і ніжні «анютины глазки» та ромашки. На фото: лікар з дружиною, за їхніми спинами – власноруч вирощені півонії древовидні.

0
Автор: Лариса Артеменко Источник фото: Фото з архіву сім’ї Литвиненків
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

Читайте также:



Вверх