Рідна мати моя

7.05.2010, 11:45 Просмотров: 2 701
Мамо, мамо, рідна нене, дякую Богові, що вберіг тебе тоді, коли над миром витав чорний птах смерті, коли життя було страшнішим за смерть..
Вони ще не знали, щи через декілька днів іх розлучать на довгі три роки. Марійка (зліва) із молодшою сестрою Галинкою.


За все те, що випало на долю нашім батькам, нема пробачення тим, чию біографію та отримані звання ми добросовістно заучували на уроках. Жодний підручник з історії України не несе в собі усієї правди про той жах, що немов сморід простерся над нашею рідною землею, і назавжди полишив в сердцях, тих, хто дивом уцілів в голодомор та витримав усі страхіття війни та неволі, смуток та біль за дитинство і юність, яких не було, за молодість, що промайнула у вічній гонитві „Даёшь пятилетку за три года!”, за старість, коли вже розумієш, що правди немає...
Кривавий слід правди
Мати моєї мами Марії Іванівни, моя бабуся Єфимія Корнійовна (1883 – 1971), з дев’ти років почала працювати на пана, заробляючи по три карбованці на рік. У 18 років вона вийшла заміж за Івана Піддубного, який мав власний бізнес – виробляв саман на замовлення. Одинадцять діточок з’явилось на світ в сім’ї Піддубних, які проживали на окраїні мальовничого міста Пирятин, розташованого на березі ще колись повноводного Удаю. Хата, в якій за волею долі в 30-х роках залишилось в живих тільки четверо сестричок, виглядала заможньо поки в домі був господар. Деякі кімнати навіть здавались для квартирантів. Та під час вторгнення фашистських загарбників по розпорядженню міського старости, коли підпалу підпадали хати на вибір через одну, від будинку лишилась купа попелу. Але це ще буде згодом. А поки що босоноге дитинство навіть не усвідомлює, що на них чекає. Усіх своїх діточок Єфимія народжувала вдома. А вже другого дня, перев’язавши немовля хустиною на спині, йшла працювати на пана. З приходом радянської влади конячку – головного годувальника сім’ї відібрали. Жити стало зовсім сутужно. В 1933-му моїй матері виповнилось сім років, найстаршій Саньці було вже 23. На шість років менша її була Марфа, а найменшій Галинці, яку моя бабуся народила в 46 років (!), виповнилось лише чотири роки. На біду батько захворів тифом. Працюючи на заможніх евреїв, яких на то час в місті було вдосталь, моя бабуся отримували за свою тяжку працю картопляне лушпиння та недоїдки. На цьому й трималась сім’я. Намагаючись зробити своїм дітям свято, мати купила на базарі буцім-то муки, а як виявилось потім, якусь підробку, та напекла драників. Після такого святкового застілля Марійку ледве „відкачали” в лікарні. Ще до того як згодом помер батько стався один страшний випадок, який на все життя залишився в пам’яті моєї матусі. Рідна сестра Єфимії, Марія, народила сина від пана, на якого вона працювала. Щоб сховати від сорому перед людьми немовля, вона вирішує підкласти „нагуляну” дитину до хворого тифом батька в надії на те, що воно захворіє та помре. Та хлопчик вижив. Пройшовши затим усю війну в офіцерському званні, де й знайшов свою майбутню дружину, Декілька разів він приїжджав до своєї двоюрідної сестри Марії із Сизрані, де мешкала його сім’я. Його вже давно не має вживих, та він так і не дізнався хто його батько і що з ним трапилось в перші дні його життя.
Школа для дочок Ефиміїї Зубенко мала „сезонний період” навчання – до перших холодів. Взуття мали лише старші дочки, а меншенькі бігали на навчання босоніж. Скільки радості було у Марійки та Галинки, коли мати принесла їм платтячка пошиті на замовлення. Матеріалом для них слугували мішки з-під цукру викрашені цвітом бузини. Чому дивуватися, деякі дівчата з вулиці, яку частенько називали Прилуцький шлях, бо через неї йшла дорога на Прилуки, і заміж, навіть, виходили у вбранні із мішковини. З настанням морозів дівчатка забували про школу, лише зрідка вибігали на вулицю майже голі й босі, аби хоч разочок проїхатись із гори на санчатах. Санчата заміняли зліплені шматки кізяку, які швидко зхвачувались на морозі та добре ковзали по снігу. Голодомор якимось дивом залишив в живих усіх сестричок. „Ноги від голоду так опухали, що не було змоги навіть перейти на інший бік вулиці, - згадує моя матуся. А Галинка зовсім не могла ходити, навіть не вірилось, що вона зможе вижити”... Спасибі Вітчизні за наше світле дитинство....

По той бік війни
Під час бомбардування жителі Прилуцького шляху ховалися в лісі, який починався відразу за городами. Після того, як німці спалили хату, сім’я Єфимії втратила дах над головою. Роки війни та іще деякий час після її завершення доводилось жити де тільки прийдеться. Здавалось в сім’ї, де немає чоловіків не буде за кого хвилюватись, якщо його заберуть на війну. Та біда прийшла з іншого боку. Чому так сталося, що не старших, а 16-річну Марійку квартальний вирішив внести в список для відправлення на роботу в Германію. Що вона вміла робити, коли в господарстві майже не було ніякої живності? „Буде наглядати за маленькими дітьми, - констатувала рішення голова медкомісії, яка розташувались біля приміщення і по цей день існуючого кінотеатру. До речі, він має назву „Вітчизна”. Саме з цього місця відправляли в Германію молодь із Пирятина та навколишніх сіл. Багатьох з них рідні бачили востаннє. Бабуся із старшою сестрою бігли за натовпом полонених. Єфимія в останню мить знепритомніла, поряд впала і старша сестра, яку наглядач огрів нагайкою.
- Коли нас везли в вагонах, які були призначені для перевезення худоби, – розповідає матуся, - то не давали ні їсти, ні пити, аж поки не довезли до міста призначення. На зупинках в щілинки жалістливі люди передавали хліб та воду. На одній із зупинок полонянки вирішили тікати. Та Марія не рішилась на відчайдушний вчинок. Усіх втікачів на очах земляків розстріляли, аби затравили собаками. В Германії нас дезінфікували, бо воші нас просто з’їдали. Медична комісія нас посортірувала, кому на завод, кому в роспорядження господарів. Мене забрала одна стара нємка. У неї вже працювала полячка та два старих французи. Господарка виявилась справжньою матінкою Попелюшки. Знущалась з молодої українки як хотіла. Навіть била. Не витримавши такого, Марійка вирішила втопитись. Вночі пішла до озера, за нею ввязався і господарский собака. Та коли підійшла до води, здалося, що немов хтось йшов по воді назустріч. „Це мене Бог відвів”. Собака першим чкурнув назад, за ним і я. Коли полька, якій вже було під 50 років, дізналась на що я рішилась, пішла зі мною до коменданта, та пожалілась на господиню. З тих пір та більше не знущалась наді мною, бо не захотіла втратити робочі руки. На відміну від господарки її син – німецький офіцер, який частенько приїжджав у відпустку, був добрим та вихованим. До речі, він непогано володів російською, пригощав нас шоколадом. Годували ж нас так аби з голоду не вмерти.  Вранці давали в поле тоненькі скибочки хліба та гарячий чай. Води не давали зовсім, бо вважали, що вона не вгамовує спрагу. Ввечері кожний день товчена картопля із сколотиною.

Марія Іванівна, якій зараз вже майже 84 роки, як і кожен, хто пережив ті, страшні часи, з болем в сердці згадує дитинство та юність - роки, в яких майже не було радості.


Три роки до самого закінчення війни Марійка провела на чужині.  Довгий час вже після того, як наші війська переможним маршем пройшли по Германії, не давали вагонів на відправку додому. Тоді американці, які теж визволяли нас з полону, запропонували усім поїхати в Америку. Багато людей відгукнулись на пропозицію і згодились на поїздку за океан. Марися, - так називали її поляки, могла залишитися в Польші. Куди її сватав молодий поляк, його мати теж була не проти. Проте дівчина вибрала шлях додому...
Хату, від якої лишилась тільки купа попілу відстроювали своїми руками. Думали настануть кращу часи, збудуємо більш просторнішу. Та йшов час, а кращі часи лишались тільки в мріях. Так і прожили в хатинці з двома кімнатками зі своїм чоловіком Павлом. Тут народились два сини – Віктор та Валерій. В цій хатинці вже сама бабуся винянчила трьох онуків – Володимира, Вадима та Віктора, сюди частенько заїжджає правнучок - Владик. Тут тепер живе правнучка Влада. Можливо через те, що колись доля лишила її матір та дочок без підтримки чоловічого плеча, тепер її сім’я нестачі в чоловічих руках не відчуває. А те, що всі її діти мають ім’я на букву „В”, є щось символічне. Віра теж починається на букву „В”. Саме віра в Бога, який підтримував її все життя і підтримує по цей день, віра в добро, віра в людей, віра в життя – давала їй сили вистояти і вижити, заради майбутнього своїх дітей.



 
0
Автор: zubenko
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.


Вверх