«Позабыт, позаброшен...»

19.10.2006, 22:10 Просмотров: 1 473
22 жовтня – день народження Миколи Щеглова – одного з найулюбленіших художників пересічних кременчужан. Над його "Полуницями" ридали від розчулення сотні вразливих кременчужанок – такі ті полуниці були гарнющі та справжні. Рік тому майстра не стало. "ТелеграфЪ" планував зробити до річниці традиційний матеріал – "про сяючі очі та золоті руки" майстра та про місто, яке його шанує та пам’ятає.

Біографічна довідка:

Микола Сергійович Щеглов народився 22 жовтня 1920 року в місті Шуя Іванівської  губернії, в родині відомого інженера. В середині 30-х років батько Миколи Щеглова визнали  'ворогом народу'. Родину вислали в Бурятію. Після кількох років, проведених в бурятських степах, Щегловим не дозволили повернутися в Шую.  Для поселення їм призначили Самару. В Самарі Микола відмінно  закінчив середню школу. У 1941-му  блискуче здав екзамени до Ленінградської Академії мистецтв. Прямо з Академії  пішов на фронт.
 На війні отримав тяжке поранення в руку. Після демобілізації повернувся до Самари. Закінчив вчительський інститут (прискорений випуск). Викладав малювання та креслення в середній школі.  
Розробив власну методику викладання.  Вчив дітей, ходив з ними щонеділі в походи, малював.
 У 1977-му, вийшовши на пенсію, разом з дружиною переїхав до Кременчука.
Починаючи з 1952 року,  Микола Щеглов приймає участь у художніх  виставках різних рівнів – від аматорських до республіканських (1984 та 1986 рр., Київ)  та міжнародних (1984 р., Слупськ, Польща).  У 1983 та 1986 відбулися  персональні виставки  у Полтавському художньому музеї.
 Микола Щеглов неодноразово звертався до мерів Кременчука (починаючи від пана Пономаренка до пана Глухова) з пропозицією передати місту колекцію власних картин. На рівні мерії питання так ніколи і не  вирішилось.
 4 вересня 2005 року Микола Щеглов помер.

Сімейний альбом

Інженер в бурятських степах
Батько Миколи Щеглова був відомим інженером – людиною освіченою та забезпеченою.  У середині 30-х років його призначили 'ворогом народу', та вислали разом з родиною у глухі бурятські степи – прямо посеред зими.
Жити на поселенні було  важко. Селяни відмовлялися дати  голодним  дітям ворога народу навіть кружку молока. Але грамотний інженер – він і в бурятських степах інженер. Інженер Щеглов сконструював  колгоспникам механічну поїлку для телят, переробив пічку – аби вона краще гріла, допоміг побудувати дім. І зрештою пана інженера почали поважати. Родина  вижила.

Нічний заплив з міною
Микола Щеглов пішов на фронт з перших днів війни.  Служив у піхоті, неодноразово ходив в рейди за лінію фронту. В одному з таких рейдів був тяжко поранений в руку.  Після поранення його направили у тиловий шпиталь. Під час цієї подорожі Миколі Щеглову судилося врятувати  400 поранених.  Їх везли на  баржі.  Від болю в руці (осколок пошкодив нерви) боєць  Щеглов не спав, стояв на палубі – щоб не будити хлопців. І побачив в темній воді рогату міну, на яку прямувала баржа.  Щеглов не лише попередив капітана. Йому довелося разом ще з одним бійцем ниряти у холоднючу воду, аби відтягнути міну на безпечну відстань та розстріляти її. Більше нікому було. Баржа везла тяжко поранених.

Історія кохання
Зі своєю майбутньою дружиною  Надією  Микола Щеглов познайомився в Самарі, в 1945 році. Вони прожили разом 60 років. У 2004-му  83-річний художник написав дружині: 'Дорогая моя, милая Наденька!  Благодарность моя тебе безгранична - за то, что столько лет терпишь мой несусветный характер. Доверяешь, не обнюхиваешь, не шпионишь. Безгранична моя преданность тебе и моя любовь…' 

Кременчук. Хроніка принижень.

'Натюрморт'. На одній з виставок старанна прибиральниця кинулась витирати ганчіркою краплю з намальованого яблука. Жінка перелякалась, що якийсь хуліган побризкав картину водою, а їй за це влетить.

 Микола Щеглов разом з дружиною Надією переїхав до Кременчука у 1977 році. Вони їхали сюди – на батьківщину Наді – і сподівалися, що все буде добре. Спочатку справді все було добре. У 80-х Микола Щеглов активно виставляв роботи, виставки  відбувалися  одна  за  одною. У 1983 та 1986 пройшли персональні виставки у Полтавському художньому музеї. Прийшов успіх.
 У 90-х все скінчилося. Почалася перебудова і  плавно перейшла  в розруху.  Жити стало  важко. Пенсію не платили по півроку. А продавати роботи художник не хотів. Була у подружжя мрія – вони хотіли передати колекцію картин Кременчуку, щоб  кременчужани на них дивилися і пам’ятали.
Одного разу навіть здалося, що так воно і станеться. В житті Щеглових виник такий собі Леонід Куліченко. Він розповів, що планує будувати в Кременчуці художній музей, і міський голова Іван Пономаренко вже  дав  на це дозвіл і навіть виділив землю. Старі раділи. Говорили один одному: 'Тепер наші картини (вони завжди називали їх 'наші') прилаштовані. Та й нас місто не забуде!'
 Але... Влада змінилася. Пономаренко раптово помер. Мером став Олег Надоша.  І відмінив рішення про будівництво художнього музею.  До Щеглових востаннє завітав ініціатор будівництва Леонід Куліченко, розповів, що музею не буде, і землю вже відібрали, розвів руками, і зник назавжди.
 Жити стало  зовсім важко. Бажаючих придбати картини Миколи  Щеглова вистачало – його фотографічно точний живопис  подобався багатьом.  Але старий майстер уперто не хотів розпродувати картини – мріяв зберегти для міста, для країни. Він тримався.  Не скаржився.  Приходив на виставки стриманий, чемний – завжди в тому самому светрі з оленями, старанно залатаному на лівій руці.
 З часом виникла ще одна проблема. 80-річне  подружжя жило на п’ятому поверсі  типової 'хрущоби'. Микола Сергійович переніс інфаркт, дружина - Надія Федотівна – теж хворіла. Їм ставало все важче долати п’ять поверхів сходів. Сталося так, що старий художник  півроку не виходив на вулицю. Після цього він все-таки звернувся по допомогу. Пішов на прийом до міського голови  Миколи Глухова – просити, щоб місто допомогло обміняти квартиру на п’ятому поверсі на перший або другий поверх.
 Вдова художника, Надія Федотівна розповіла, що після цієї  зустрічі у  Миколи Сергійовича тремтіли руки. Він сказав: 'Надюшенька, я більше туди не піду! Він (міський голова) навіть не запропонував мені сісти – так поспішав!'  Надія Федотівна заспокоювала чоловіка: 'Правда, Сергійовичу, не ходи ти туди більше! Якось проживемо'.
 Але прожили вони разом недовго – менше року.  4 вересня 2005 року  Микола Сергійович помер.  Вночі  йому стало погано, дружина  двічі викликала 'Швидку'.  Про приїзд першої 'Швидкої' вона не може розповідати – тремтить.   Друга бригада  терміново госпіталізувала старого.  'Його завернули в простирадло, як  кошеня, і винесли! – розповідає вдова. – Він лише  сказав: 'Надюша, як вони мене принизили!' 
 Власне, це було останнє, про що думав старий художник. Через кілька годин його не стало.
 Єдину послугу зробило місто Миколі Щеглову – міський голова Микола Глухов підписав розпорядження про  проведення ремонту у квартирі художника.  Що таке ремонт для бідних знає той, хто його бачив. Старому подружжю нічим було зацікавити будівельників. Тож вони просто трохи побілили стелі та наліпили шпалери.  Завести їх за плінтуси полінилися. Відірваний плінтус так і валяється другий рік у вітальні.



 
0
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.


Вверх