Чим вам запам’ятався День Перемоги у 1945 році?

12.05.2006, 15:05 Просмотров: 994
Вівторок, 9 травня 2006 року, 11.00.

Яків Тимофійович Кваша, 80 років

– Я був у Гадячі. Не пам’ятаю... Мені дуже важко згадати. Мене з Ростова забрали на війну. Пам’ятаю, як воював у піхоті, як в 43-му перерізав собі сухожилля ножицями, коли руку  відірвало снарядом. Потім припік рану спиртом з фляги, обмотав бинтами, ковтнув спирту щоб не втратити свідомість. А коли оглянувся – дивлюсь: а рука ворушиться. Тоді й знепритомнів. Потім у медсанчастині казали, що якби не зробив собі ту перев’язку – стік би кров’ю. Тоді вже мене комісували.

Анатолій Андрійович Стахеєв, 78 років

– Я воював тоді в Чехословакії в 3-й Гвардійській танковій армії. На перехрестях стояли наші дівчата-регулювальниці. Нас зустрічали в Празі місцеві жителі. В центрі міста було велике скупчення народу. Вино пили. Не пам’ятаю, яке саме. Пам’ятаю, що люди зустрічали нас дуже гостинно. Але потім ще були бої. Мені було тоді 18 років.

В’ячеслав Петрович Сапронов, 80 років

– Я лежав у госпіталі в Шуї в Івановській області. Я до того служив і в артилерії, і в піхоті, був кулеметником, мінометником, ординарцем. Це вже втретє мене поранило. З госпіталю нас послали того дня заготовляти ліс. Коли пиляли дерева, почули галас в селі. Ми подумали, що пожежа, поспішили повернутися. Було нас всього 15 осіб військових. Як тільки вийшли з лісу, бачимо – все село біжить до нас, і всі кричать „Перемога!” Ми з ними обнімалися, цілувалися. Ой, що було! Такі урочистості влаштували в селі, таке свято!

Василь Ілліч Єрьоменко, 78 років

– Мене Перемога застала в госпіталі в Пермі. Воював в артилерії на 2-му Прибалтійському фронті. Коли йшли на Кенігсберг, мене, 17-річного, послали на нейтральну зону з радіостанцією корегувати вогонь. Та невдовзі німці зафіксували мене і обстріляли з „ішаків”, як ми називали їх міномети. Накрили, що називається, перекапустили все. Добре, що медсестра знала, куди Вася посланий. Відрила мене і на тачці вивезла з собаками. Я нагадував справжній труп. 9 травня був ще лежачим. Але важко уявити, що в палаті почалося з 4-х годин, коли повідомили про капітуляцію! Ми плакали, кричали, рвали на собі волосся. Ті, що не ходили, посповзали на підлогу і галасували від несамовитої радості (плаче). Я дивуюсь, як я вижив після таких боїв.

Іван Петрович Лещенко

– Той день я запам’ятав, бо зустрів його у сльозах. Бо інші батьки повернулися до своїх дітей, а мій пропав безвісти ще у вересні 41-го. Забрали його з Кременчука, знаю, що був він у бою під Мінськом, тричі виходив з оточення. Мама бігала в сусідні села, коли чула, що повертався хтось поранений. Один з них сказав, що на Курській дузі перед боєм бачив мого батька. Петя Лещенко... Був розвідником...
А наступного року на День Перемоги мені  – дев’ятирічному – привезли гуманітарну допомогу – сорочечку з відкидним комірцем, як у моряків.



 
0
Автор: editor
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.


Вверх