Леонід Григорович Ярмош народився в Білорусії, з дружиною росіянкою Валентиною Миколаївною познайомився після війни. 91-річний учасник бойових дій слідкує за подіями в Україні.
- Идет необъявленная война. У нас парни неплохие, но нет такого руководителя, который бы навел порядок, - зазначив Леонід Ярмош.
Пам'ятаємо. Перемагаємо.
У річницю славної Перемоги "ТелеграфЪ" традиційно привітав ветеранів Другої світової війни.
Життя швидкоплинне, і з кожним роком війна все далі йде в історію. І з кожним роком ми, на жаль, втрачаємо ветеранів – живих свідків тих подій, хто воював, йшов на смерть за свою країну, за рідний край.
Тому важливо приділити увагу ветеранам, тим хто захищав країну, хто був яскравим прикладом для наслідування молодому поколінню, взірцем служіння народу та державі у наші дні.
Життя швидкоплинне, і з кожним роком війна все далі йде в історію. І з кожним роком ми, на жаль, втрачаємо ветеранів – живих свідків тих подій, хто воював, йшов на смерть за свою країну, за рідний край.
Тому важливо приділити увагу ветеранам, тим хто захищав країну, хто був яскравим прикладом для наслідування молодому поколінню, взірцем служіння народу та державі у наші дні.
Леонід Григорович Ярмош
Парасковія Дмитрівна Попенко
Парасковія Дмитрівна Попенко під час війни була перекладачем у Дніпровській воєнній флотилії, яка забезпечувала форсування водних перешкод, перевезення вантажів та висадку десанту.
- Работала переводчиком в организации "Шпионаж". В составе Днепровской военной флотилии прошли через Западный Буг, Балтийское море, реку Одер в город Одербург, где 9 мая 1945 года встречала победу.
Это не хорошо, что наших людей, солдатов убивают, а наши ребята не имеют права стрелять. Считаю, что данная война - сговор, - розмірковує Парасковія Дмитрівна. - Нашей стране не хватает сильного руководителя, такого как французский генерал Шарль де Голь.
- Работала переводчиком в организации "Шпионаж". В составе Днепровской военной флотилии прошли через Западный Буг, Балтийское море, реку Одер в город Одербург, где 9 мая 1945 года встречала победу.
Это не хорошо, что наших людей, солдатов убивают, а наши ребята не имеют права стрелять. Считаю, что данная война - сговор, - розмірковує Парасковія Дмитрівна. - Нашей стране не хватает сильного руководителя, такого как французский генерал Шарль де Голь.
Іван Опанасович Оксанюк
Іван Опанасович Оксанюк 14-річним юнаком прийшов до УПА.
- Коли почали наступати німці, у мене вибору майже не було, або воювати в радянській армії (як мій старший брат, якого під час війни мобілізували до Радянської армії), або воювати в загонах УПА, як середній брат, - розповів Іван Оксанюк. - Від німців можна було сховатися, а від руських сховатися було неможливо.
Після звільнення міст у 1944 році за перебування в УПА Івана Оксанюка разом з родиною НКВС вислало до Сибіру. У 1957 році повернувся в Україну, але оскільки діяла заборона на повернення в Західну Україну, оселився в Кременчуці.
Іван Опанасович разом з дружиною за подіями в Україні пильно слідкують, але шкодують, що не мають змоги допомогти.
- Коли почали наступати німці, у мене вибору майже не було, або воювати в радянській армії (як мій старший брат, якого під час війни мобілізували до Радянської армії), або воювати в загонах УПА, як середній брат, - розповів Іван Оксанюк. - Від німців можна було сховатися, а від руських сховатися було неможливо.
Після звільнення міст у 1944 році за перебування в УПА Івана Оксанюка разом з родиною НКВС вислало до Сибіру. У 1957 році повернувся в Україну, але оскільки діяла заборона на повернення в Західну Україну, оселився в Кременчуці.
Іван Опанасович разом з дружиною за подіями в Україні пильно слідкують, але шкодують, що не мають змоги допомогти.
Іван Георгійович Самокрик
Іван Георгійович Самокрик, підполковник у відставці - найстарший ветеран у Кременчуці. Він народився в 1912 році, ще за царя Миколи II. Зараз йому 103 роки.
Коли Іванові було 27 років, почалася Друга світова війна. Наказали відбути до Києва, а звідти направили до Польщі. Був командиром взводу на кордоні. Повернувся з Польщі знову на вагонний завод, працював конструктором, провідним інженером військової техніки, замовником якої було 10-е управління військово-повітряних сил Радянської армії. Працював до початку війни, до повної окупації Крюкова. Брав участь у бою на Деївській горі. Після звільнення Олександрії (у грудні 1943 року) Іван Георгійович був відряджений на відновлення Крюківського вагонного заводу.
- 9 мая 1945 года встречал на своем рабочем месте. В то время мы работали по 12 часов в день, по 3 месяца без выходных. Дисциплина была суровая. Опоздание на 20 минут, прогул – полгода тюрьмы. Так что даже в День Победы все оставались на своих рабочих местах. Завод после войны восстанавливать было трудно – это было сплошное пожарище - ни крыш, ни стен, ни окон, - розповідає Іван Георгійович.
Мы сорвали намеренье
Сходу овладеть Днепром
Перейти на левый берег
Овладеть Кременчугом.
(Уривок з вірша Івана Самокрика про вана Самокрика про битву на Деївській горі)
Коли Іванові було 27 років, почалася Друга світова війна. Наказали відбути до Києва, а звідти направили до Польщі. Був командиром взводу на кордоні. Повернувся з Польщі знову на вагонний завод, працював конструктором, провідним інженером військової техніки, замовником якої було 10-е управління військово-повітряних сил Радянської армії. Працював до початку війни, до повної окупації Крюкова. Брав участь у бою на Деївській горі. Після звільнення Олександрії (у грудні 1943 року) Іван Георгійович був відряджений на відновлення Крюківського вагонного заводу.
- 9 мая 1945 года встречал на своем рабочем месте. В то время мы работали по 12 часов в день, по 3 месяца без выходных. Дисциплина была суровая. Опоздание на 20 минут, прогул – полгода тюрьмы. Так что даже в День Победы все оставались на своих рабочих местах. Завод после войны восстанавливать было трудно – это было сплошное пожарище - ни крыш, ни стен, ни окон, - розповідає Іван Георгійович.
Мы сорвали намеренье
Сходу овладеть Днепром
Перейти на левый берег
Овладеть Кременчугом.
(Уривок з вірша Івана Самокрика про вана Самокрика про битву на Деївській горі)
Володимир Михайлович Чистяков
Володимир Михайлович Чистяков пройшов військові дороги від початку війни і до переможного травня 1945 року. Володимир Михайлович був учасником бойових дій у складі ополчення міста Новогеоргіївська в районі села Табурище (недалеко від Кременчука), воював на Волховському, Північнокавказькому, 3-му Українському і 1-му Білоруському фронтах, включаючи штурм Берліна. Він тричі був поранений і один раз контужений.
- В начале августа 1941 года немецко-фашистская армия, захватив город Кировоград, прорвалась в Онуфриевский и Новогеоргиевский районы Кировоградской области и продвигалась к Крюкову, нацеливаясь на Кременчуг. Недалеко от Кременчуга ночью наш отряд переправили на левый берег Днепра, с утра по нашему расположению был артиллерийский огонь.
Мне в то время только исполнилось 18 лет, и у меня был «белый билет». Так, еще будучи не призванным в ряды Красной Армии, я получил своё первое боевое крещение на подступах к Кременчугу, - рассказывает Владимир Чистяков.
- В начале августа 1941 года немецко-фашистская армия, захватив город Кировоград, прорвалась в Онуфриевский и Новогеоргиевский районы Кировоградской области и продвигалась к Крюкову, нацеливаясь на Кременчуг. Недалеко от Кременчуга ночью наш отряд переправили на левый берег Днепра, с утра по нашему расположению был артиллерийский огонь.
Мне в то время только исполнилось 18 лет, и у меня был «белый билет». Так, еще будучи не призванным в ряды Красной Армии, я получил своё первое боевое крещение на подступах к Кременчугу, - рассказывает Владимир Чистяков.
Біленька Анна Георгіївна
Біленька Анна Георгіївна про війну дізналася під час іспиту на 3 курсі медичного училища. З 1-м Білоруським фронтом звільняли Білорусь, знімали блокаду Ленінграду, звільняли Пушкіно, Павловськ. Не дивлячись на свої 95 років Анна Георгіївна зустрічається з учнями шкіл та відвідує заходи, приурочені до дня пам'яті та примирення.
- Мы тогда большую роль играли в Победе и защите нашего Отечества. Один поет-фронтовик (ред. Г. Поженян) сказал:
А почестей мы не просили,
не ждали наград за дела.
Нам общая слава Отчизны
солдатской наградой была.
Тогда мы не жалели ни здоровья, ни молодости, ни жизни. Все делали для того, чтобы защитить Родину, а сейчас только надежда на молодое поколение. Так что помните, знайте про Великую Отечественную войну, будьте защитником нашей Родины, вся надежда на вас, - зазначила Анна Біленька.
- Мы тогда большую роль играли в Победе и защите нашего Отечества. Один поет-фронтовик (ред. Г. Поженян) сказал:
А почестей мы не просили,
не ждали наград за дела.
Нам общая слава Отчизны
солдатской наградой была.
Тогда мы не жалели ни здоровья, ни молодости, ни жизни. Все делали для того, чтобы защитить Родину, а сейчас только надежда на молодое поколение. Так что помните, знайте про Великую Отечественную войну, будьте защитником нашей Родины, вся надежда на вас, - зазначила Анна Біленька.
Анастасія Самсонівна Тригуба
Анастасія Самсонівна Тригуба родом з Гославців (Кременчуцького району) під час війни була санінструктором. Отримала перелом черепа та поранення від яких лежала в Свердловському госпіталі 1,5 місяці без свідомості. Анастасія Самсонівна і до сьогодні живе з двома кулями в тілі, які неможливо дістати.
Анастасія Тригуба розповіла:
"Коли розпочалася війна, навчалася на 1-ому курсі медичного училища. Тоді мені було 16 років, коли прийшов чоловік і сказав, що розпочалася війна.
Чоловік попросив нас допомогти дитячому будинку, де зараз знаходиться дитяча колонія, допомогти евакуювати 138 дітей та вивезти у вагонах у Чередники. Ми погрузили з трьома бабусями діточок в Полтаву. У Полтаві взяли лише 32 дитини віком до 1-го року, а інших повезли до Харкова. Там ми чекали близько доби, поки забрали дітей. За цей час, я з подругами зверталися до начальника евакопункту, щоб він допоміг купити їжу в дієтичній столовії діткам, які близько доби нічого не їли.
Відправивши дітей, ми опинилися за 140 км від Харкова, там були 4 вагони завантажені інвентарем.
У вагоні з інвентарем де були сумки, костелі, ми витягли сумку, на всякий випадок, в якій був кусок резини та ножиці.
Стала під липою і дивлюся 7 літаків летять як стали бомбити, це як Содом і Гоморра, ось так ми потрапили на фронт.
В цей час вчепилася в дерево, стою з медичною сумкою, в якій нічого майже не було, а там літаки страшні, страшні. Дядько із-за вагону біжить, рука висить на шкурі. Я в нього питаю: "Дядю, а що робити, давайте я у вас сорочку одріжу". Взяла і відрізала цю закривавлену руку, а потім вона впала мені до ніг. Я ножицями кругом відрізала сорочку і наложила джут. Це було моє перше бойове хрещення.
Повно вбитих людей і наші солдати стоять на колінах приймають клятву, що отомстять.
Ще у нас в селі був випадок, 13-річний хлопчик Коля по ривчаках до Волги лазив воду флягами носив, і у нього в ногах розірвалася міна, і відірвало ножку. Коли солдат мені сказав, я ж бігом туди. Відірвану ногу віднесло метрів за 4, а дитина плаче і каже: Сестричко, приший мені ножку. А Коля і досі живий.
Раніше захистили Батьківщину і тепер захистимо, бо ті хлопчики не відрізнялися від нашої молоді. Я рада, що наша молодь розвивається, росте".
Анастасія Тригуба розповіла:
"Коли розпочалася війна, навчалася на 1-ому курсі медичного училища. Тоді мені було 16 років, коли прийшов чоловік і сказав, що розпочалася війна.
Чоловік попросив нас допомогти дитячому будинку, де зараз знаходиться дитяча колонія, допомогти евакуювати 138 дітей та вивезти у вагонах у Чередники. Ми погрузили з трьома бабусями діточок в Полтаву. У Полтаві взяли лише 32 дитини віком до 1-го року, а інших повезли до Харкова. Там ми чекали близько доби, поки забрали дітей. За цей час, я з подругами зверталися до начальника евакопункту, щоб він допоміг купити їжу в дієтичній столовії діткам, які близько доби нічого не їли.
Відправивши дітей, ми опинилися за 140 км від Харкова, там були 4 вагони завантажені інвентарем.
У вагоні з інвентарем де були сумки, костелі, ми витягли сумку, на всякий випадок, в якій був кусок резини та ножиці.
Стала під липою і дивлюся 7 літаків летять як стали бомбити, це як Содом і Гоморра, ось так ми потрапили на фронт.
В цей час вчепилася в дерево, стою з медичною сумкою, в якій нічого майже не було, а там літаки страшні, страшні. Дядько із-за вагону біжить, рука висить на шкурі. Я в нього питаю: "Дядю, а що робити, давайте я у вас сорочку одріжу". Взяла і відрізала цю закривавлену руку, а потім вона впала мені до ніг. Я ножицями кругом відрізала сорочку і наложила джут. Це було моє перше бойове хрещення.
Повно вбитих людей і наші солдати стоять на колінах приймають клятву, що отомстять.
Ще у нас в селі був випадок, 13-річний хлопчик Коля по ривчаках до Волги лазив воду флягами носив, і у нього в ногах розірвалася міна, і відірвало ножку. Коли солдат мені сказав, я ж бігом туди. Відірвану ногу віднесло метрів за 4, а дитина плаче і каже: Сестричко, приший мені ножку. А Коля і досі живий.
Раніше захистили Батьківщину і тепер захистимо, бо ті хлопчики не відрізнялися від нашої молоді. Я рада, що наша молодь розвивається, росте".
Мак, як символ пам'яті жертв війни, в Україні вперше використано в 2014 році у заходах, приурочених до річниці завершення Другої світової війни. За ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України розроблено дизайн українського червоного маку. Автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін.
Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку – це квітка маку, а з іншого – кривавий слід від кулі. Поруч із квіткою розміщено дати початку і закінчення Другої світової війни та гасло. Минулорічним було: "Ніколи знову".
Цього ж року, з нагоди 70-ї річниці Перемоги над нацизмом, запропоновано нове гасло: "Пам'ятаємо. Перемагаємо". Ми всі пам'ятаємо, якою страшною трагедією для українців була Друга світова війна. Ми пам'ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона – запорука нашої неминучої Перемоги сьогодні.
Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку – це квітка маку, а з іншого – кривавий слід від кулі. Поруч із квіткою розміщено дати початку і закінчення Другої світової війни та гасло. Минулорічним було: "Ніколи знову".
Цього ж року, з нагоди 70-ї річниці Перемоги над нацизмом, запропоновано нове гасло: "Пам'ятаємо. Перемагаємо". Ми всі пам'ятаємо, якою страшною трагедією для українців була Друга світова війна. Ми пам'ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона – запорука нашої неминучої Перемоги сьогодні.
"ТелеграфЪ" вдячний за допомогу й підтримку партнерів:
ПАТ "Кременчукм'ясо" привітало кожного з ветеранів вітальною листівкою та смачною ковбаскою.
ТМ "Ілона", що на Б.Хмельницького, передала кожному ветерану лаваш, гречаний хліб та хліб "Житнє диво".
ТМ "Лукас" привітав ветеранів своєю новою продукцією, а саме круасанами "По-віденськи".
ТОВ "Кременчуцький Хлібзавод", що на вул.Кучми, порадував пампушками з часником та солодким рулетом "Сюрприз".
Небайдужі кременчужани принесли до редакції 400 грн, на які було закуплено 27 пакетів макаронів та 27 пакетів гірчиці.
Всі продукти та газети було зібрано в пакети, а працівники редакції "Кременчуцький ТелеграфЪ" розвезли за адресами ветеранів, учасників бойових дій Крюківського району.
Дякуємо всім, хто долучився до нашої акції та подарував трохи тепла та уваги ветеранам війни.
ТМ "Ілона", що на Б.Хмельницького, передала кожному ветерану лаваш, гречаний хліб та хліб "Житнє диво".
ТМ "Лукас" привітав ветеранів своєю новою продукцією, а саме круасанами "По-віденськи".
ТОВ "Кременчуцький Хлібзавод", що на вул.Кучми, порадував пампушками з часником та солодким рулетом "Сюрприз".
Небайдужі кременчужани принесли до редакції 400 грн, на які було закуплено 27 пакетів макаронів та 27 пакетів гірчиці.
Всі продукти та газети було зібрано в пакети, а працівники редакції "Кременчуцький ТелеграфЪ" розвезли за адресами ветеранів, учасників бойових дій Крюківського району.
Дякуємо всім, хто долучився до нашої акції та подарував трохи тепла та уваги ветеранам війни.