“На територію лікарні заїжджали танки, один з яких ледь не розчавив людей…”

25.03.2005, 12:03 Просмотров: 1 057
Перша наша розповідь – письмові спогади нині покійного лікаря Володимира Константиновича, який керував першою міською лікарнею в роки Великої Вітчизняної війни. Його дружина Наталя очолила в цей же час Червоний Хрест. Доньку угнали на роботи до Німеччини, згодом вона втекла з полону. Лікар 1-ї міської лікарні В’ячеслав Поспєлов добре пам’ятає Володимира Константиновича.

Перші поразки

У післявоєнні роки Володимир Константинович викладав у медучилищі

'…В перший день війни відбувся загальноміський мітинг на площі. Секретар міськкому Котлик закликав дати відсіч наглим фашистам… Він одним із перших покинув Кременчук. Фашистська лавина котилася швидше за газетні зведення. Почалися нальоти німецьких бомбардувальників, а згодом артобстріл мирних мешканців. Військові шпиталі евакуювалися, і весь тягар обслуговування населення ліг на першу міську лікарню. Поранені прибували, а робочих рук ставало менше. Я був призначений виконувачем обов’язків головного лікаря. 
В цей час у лікарні знаходилося понад 300 хворих і потерпілі від бомбардувань та обстрілів весь час поступали. Відправивши сім’ю в Запсілля, залишивши міську квартиру на сусідів, я переселився до лікарні, щоб підтримати працівників та охороняти її майно. З покинутого майна шпиталів та аптечного складу ми поповнили запаси продуктів, медикаментів, перев’язувального матеріалу. Його вистачило на весь час окупації, а після визволення лікарня навіть могла поділитися запасами з військовими частинами та шпиталями…'

Окупація

“…На початку вересня німці захопили Кременчук. До міста приганяли колони військовополонених. В осінню сльоту, холод, дощ зі снігом, напівроздягнених і замерзлих розміщували в уцілілі коробки казарм, часто без дахів, на голій землі.  В таборі військовополонених з’явилися інфекційні хвороби: сипний, черевний тиф та дизентерія. Найважчих хворих відправляли до нашої лікарні. З настанням морозів було багато хворих з відмороженими кінцівками. В жахливому стані поступали військовополонені з ешелонів: їх звалювали на підводи в одній білизні в зимову холоднечу. Багатьох довозили до лікарні вже мертвими. Наше інфекційне відділення, яким завідував лікар Стельмашенко, було постійно перевантажене. Деяких військовополонених за згодою з німецькими лікарями ми не повертали до таборів, а залишали при лікарні в якості санітарів, дворових працівників, лікарів. Тих, кого вдавалося забезпечити документами померлих, відпускали...'

Гітлер грав у визволителя України

'…В перші дні окупації над міською Думою висіли два прапори: червоний зі свастикою – фашистський і жовто-блакитний з тризубом – українських націоналістів. В цей час Гітлер грав у визволителя України. Одного разу в Думі я отримав дані, що в таборі готують партію військовополонених українців на “визволення з полону”. Перед нами вишикували 250 чоловік, виснажених, напівроздягнених, які ледве пересували ноги. Їх, завошивлених, повели з табору до лазні, перевдягли, погодували та відпустили. Найбільш слабких відправили до лікарні та у Червоний Хрест. Нашу лікарню навідувала німецька комісія. В її завдання входило виписувати українців, які одужали, а росіян повертати до табору. Лікар Стельмашенко повів справу так, що всі отримували визволення: після сніданку та пригощання спиртним всі проходили за українців.
Але скоро жовто-блакитний прапор був знятий. Визволення з полону українців припинилося, їх зрівняли у 'правах' з росіянами…'

Людей закопували ще живими…

'…Перші півтора місяці окупації військові власті мало звертали уваги на лікарню. Ми більше остерігалися Зрайковського – завідувача міськздороввідділом, який намагався прислужитися німцям. Він працював у комісії з визначення громадян іудейського походження і передавав підозрюваних до гестапо. З’явився наказ, що забороняв євреям з’являтися в громадських місцях, їх зобов’язали пришивати на одяг сіонські зірки. Потім всіх євреїв виселили в гето на Ново-Іванівці, звідки вночі чулися крики про допомогу. Тисячі євреїв були розстріляні на пустирях на Ново-Іванівці. Я був присутній з лікарем Жванією при розкопках. Жінки, чоловіки, старі та діти заповнювали глибокі рови. Судячи з розташування трупів, людей закопували ще живими. Якби я не бачив цього жаху на власні очі, я б не міг повірити, що люди здатні дійти до такого жахливого звірства.
Коли в місті на зміну військовій владі прийшов націонал-соціалістичний комітет на чолі з гебіцкомісаром Роттом, почалися репресії, в тому числі і в лікарні. В палати вдиралися есесівці та чорні поліцаї, заарештовували хворих та євреїв. Німці нишпорили по відділеннях, вишукуючи молодь для відправки до Німеччини на роботу...'

Хворих лікували завдяки…квітам

'...На утримання та харчування цивільних хворих “управа” видавала дуже малі кошти. На харчування військовополонених після численних нагадувань ми отримували пшоно або підгоріле зерно. З цих продуктів створити раціон було неможливо. Тому адміністрація лікарні через місцеву українську газету звернулася до населення з проханням допомогти голодуючим військовополоненим. І село відгукнулося: привозили картоплю, капусту та інші овочі, борошно, а іноді – сало, крупи, яйця і навіть мед. Великою підмогою стала наша оранжерея. Садівником був Рудковський. Щодня на базар вирушала підвода з квітами, а на виручені гроші купували продукти харчування. Город забезпечував лікарню овочами. Нам вдалося зберегти поголів’я свиней, двох корів, декілька коней. Хворі не голодували...'

Спирт врятував лікарню, а тиф - хворих

'...Найтривожнішими були останні тижні окупації. Почалися підривні роботи німців: систематично протягом двох тижнів злітали в повітря квартали за кварталами, дерев’яні будівлі палили. Дійшла черга й до лікарні. Я отримав наказ від німецького командування: протягом 24 годин звільнити лікарняні приміщення, нетранспортабельних хворих розмістити в приміщенні медичної школи, а інфекційних – в одному з бараків. Весь інструментарій, апаратуру та м’який інвентар наказали залишити у відділенні, білизни залишити лише по одному комплекту. За невиконання наказу я відповідав особисто за законами військового часу. Насправді було інакше. Весь м’який інвентар винесли на хворих, одягаючи їх у декілька пар білизни і накриваючи декількома ковдрами. Інструменти, частину апаратури переховали в бур’яні і в бараку інфекційного відділення. Тому, коли вранці в лікарні з’явилися підривники, в приміщеннях залишилися лише великі речі та апаратура рентгенкабінету, яку не в силах було винести. Підірвавши кращі корпуси лікарні, німецький офіцер, який керував вибухами, покинув територію, доручивши команді завершити намічене. Проте ми дали їм випити та закусити і умовили не продовжувати брудну справу. Були збережені лабораторія, амбулаторія, корпуси лікарняних будівель, продуктовий та речовий склади, квартири службовців, декілька будівель медичної школи. В останні дні окупації німці навідувалися по декілька разів на добу: перевіряли контингент хворих. Надійним сховищем було інфекційне відділення, на дверях якого великими літерами значилося: сипний тиф. Сюди німці не наважувалися заходити...'

Визволення

'...Останній день окупації був найжахливішим. На територію лікарні заїжджали танки. Один з яких ледь не розчавив людей, які заховалися в критій щілині. З боку міста чулася стрілянина. До вечора на території вже не було жодного німця. Втомлені за день, я, Кєракозов та інші лікарі примостилися відпочити на сінник у палаті поранених, коли почули радісні голоси, сміх і сльози. Прийшло визволення. Лікарня продовжувала працювати. Коли містом йшла перша демонстрація, попереду нашої колони ми несли свій лікарняний стяг і портрети вождів. Ми вірили у кінцеву перемогу… Після визволення Кременчука я залишився жити у лікарні – німці пограбували і спалили мою домівку...'
Володимир КОНСТАНТИНОВИЧ (Підготувала Тетяна ДОНЧЕНКО)



 
0
Автор: editor
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.


Вверх