"Ми це переживемо і будемо жити далі"

28.07.2006, 11:07 Просмотров: 857
У тихому ізраїльському місті Кірьят-Моцкін, біля Хайфи, серед інших нових громадян Ізраїля, мешкають кременчужани Анна Черепанова і Михайло Кричевський. Те, що місто стало прифронтовим, вони зрозуміли на другий день війни, коли ранком їх розбудила сирена повітряної тривоги. Анна люб"язно погодилася відповісти на кілька запитань "Телеграфа" про ці два тижні, які вона разом з Михайлом, собакою Артою і котом Атосом провела у місті, куди періодично залітають "катюші" "Хізбалли"..

– Анно, як це - весь час жити під загрозою обстрілу?
– Живемо потихеньку. Всі справи намагаємось робити зранку, оскільки останнім часом сирени і обстріли здебільшого в обідній час. Встаю дуже рано, вигулюю Арту, роблю бігцем найнеобхідніші покупки і інші справи... Оце зараз напекла пиріжків.  А в обід починаються попереджувальні сирени - треба спускатися у сховище, яке розташоване тут же, у підвалі нашого будинку. Таких сирен може бути кілька на день. Тож іноді під час сирени просто виходимо у під'їзд - там безпечніше, ніж у квартирі. Біля дверей завжди стоїть сумка з необхідними речами, документами, ліками. В перші дні було трохи важче - не працював муніципалітет, банки, пошта, аптеки... Зараз все до певної міри налагодилося, всі проблеми вирішуються, звісно, наскільки це можливо під час війни.
– Відомо, що багато мешканців півночі  Ізраїля виїхали у порівняно безпечний центр країни...
– Так, в перші ж дні вивезли практично всіх дітей. Я вважаю, що це абсолютно правильно – не слід їх травмувати цими сиренами... Але більшість дорослих повернулися згодом. Хтось працює, хтось просто сидить вдома. Ми з Михайлом вирішили, що нікуди звідси не поїдемо. І кота з собакою ні на кого полишити,  і взагалі – це наша країна, наше місто, чому ми  повинні звідси їхати? Якщо вже так випало нам – то переживемо цей період разом з усіма мешканцями міста... Як вся країна - так і ми.
– Так трапилося, що один із полонених ізраїльських солдатів є вашим сусідом?
– Так, ми зовсім недавно мешкаємо в цьому будинку, і бачили хлопця кілька разів. Тут живуть його батьки. Дуже мила, інтелігентна, приємна сім’я.  І дуже гідно, витримано поводяться, враховуючи таке горе, яке вони переживають. Правда, їх не залишають наодинці з цим горем. Перші дні важко було протовпитися до будинку через цілий табір репортерів з усього світу, які тут були і день, і ніч. А зараз щодня, весь час хтось відвідує цю сім’ю - однополчани сина, високе армійське керівництво, міністри...ну, хіба що прем’єр ще тільки не був... Вся країна підтримує, переживає це разом із сім’єю.
– Ви спілкуєтеся з сусідами, друзями, земляками. Які настрої у людей, що кажуть з приводу всієї цієї ситуації?
– Переважна більшість поводяться спокійно, без жодних ознак якоїсь паніки. Всі розуміють, що армія робить дуже важливу справу, і вірять в  нашу перемогу. Тільки цього разу справу треба довести до кінця, до повного розгрому терористів. Я взагалі вважаю, що треба було з самого початку відповідати  їм  дуже жорстко. І, раз вже нема іншого виходу, ніж воювати – треба воювати до перемоги.
– Анно, а як ваші тварини поводяться у цій незвичній для них ситуації?
– Коли була перша сирена, кіт увесь настовбурчився, шерсть стала дибки... Арта теж почала виявляти ознаки тривоги. Ми з нею спустилися у сховище, а кіт залишився. Я дуже переживала за нього, а вже наступного разу загорнула його в ковдру і взяла з собою. Тепер вже і тварини дещо звикли, кіт під час сирени  просто кудись ховається і спить, а Арта одразу біжить до дверей і перша спускається вниз. Всі сусіди її пропускають на сходах. Звісно, для тварин це теж неабиякий стрес. А ще на вулицях стало багато покинутих тварин. Ця проблема мене теж хвилює.
– Як змінила ця ситуація ваше ставлення до країни, до людей?
– Знаєте, за шість років, прожитих тут, я прикипіла душею до цієї країни. А  війна, мені здається, ще більше згуртувала людей. Всі намагаються триматися разом, спілкуватися, якось допомагати один одному. З першого дня війни телефон не змовкає. Телефонують однокласники, друзі, знайомі, намагаються запропонувати якусь допомогу, переконують переїхати до них тимчасово, щоб перечекати ці нелегкі часи... Але я всім подякувала і відмовилась від цих пропозицій.  Ми сильний народ, сильна країна. Ми це все переживемо і будемо жити далі. В цьому я впевнена.

Віталій Заїченко, фото Лілії Заїченко з Тель-Авіва, спеціально для 'Телеграфа'



 
0
Автор: editor
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.


Вверх