Перший день війни у Кременчуці. 22 червня минає 65 років з початку Великої Вітчизняної війни

22.06.2006, 19:06 Просмотров: 2 598
На світанку 22 червня 1941 року фашистська Німеччина, віроломно порушивши радянсько-німецький договір про ненапад, без оголошення війни, напала на Радянський Союз..

День тоді був ясним, спекотним. Шумно було на набережній Дніпра у Кременчуці, особливо – на островах: Зеленому, Фантазії, Шеламай. Люди купалися, загоряли. Каталися на човнах. Ловили рибу. А опівдні дізналися, що вже йде війна.
Тільки в перші дні війни до військкомату було подано близько 3000 заяв від громадян, які не підлягали призову до Червоної Армії з проханням відправити їх на фронт. За два місяці з міста на фронт  пішло 8210 чоловік.
Але здавалося, що лихо незабаром минеться. Хто знав, що попереду – довга фашистська окупація? Наші вулиці, по яких ми щоденно ходимо, два роки топтав ворожий чобіт. І кременчужани на собі відчули весь тягар цієї окупації. Кілька з них поділилися своїми спогадами, аби ми могли уявити, якими вони були – перші дні війни

Іван Самокрику у 41-му йому було 29 років. На момент початку війни він устиг відслужити строкову службу на китайському кордоні, закінчити дві воєнні школи і навіть повоювати 1939 року за об’єднання Західної України

„Була неділя, звичайний вихідний..”
Провідний інженер вагонобудівного заводу з військової техніки Іван Самокрик займався перед війною похідними авіаремонтними майстернями, за допомогою яких можна було здійснювати поточний ремонт літака у полі.
„Здається, була неділя, звичайний вихідний - згадує Іван Георгійович, - радіо не говорило, а сусіди зайшли і сказали, що війна. Що за війна? Ми знали, що з Німеччиною укладено угоду про ненапад. Скрізь була паніка. Люди не знали, що робити, перешіптувалися, радячись, куди подітися. Московське радіо відмовчувалося, Сталін закликав не панікувати, не піддаватися на провокацію. Він доручив звернутися до народу Молотову, певно, щоб пом’якшити обстановку. А днів за два оголосили мобілізацію. Дехто виїздив, особливо євреї. Почалися нічні нальоти, бомбили міст, демонтували обладнання на заводі.
Німці просувалися швидко. Ми стояли в ополченні від Павлиша до Чикалівки. Більша частина ополчення загинула. Але ж хіба ми – 900 чоловік з гвинтівками - могли зупинити потужну армію, що пройшла з танками, гарматами пів-України? Хто залишився живим, пішли по патрони на завод. По дорозі я бачив людей у радянській формі, питали, що то за підприємство. Я відповів, що радянський офіцер по карті і сам розбереться. Вони промовчали, але я зрозумів, що то була німецька розвідка з наших зрадників. Завод же опустів. Ми розійшлися по домівках. Скрізь було тихо. А через півгодини німці вже зайшли до нас у двір. По радіо казали, що вони тільки взяли білоцерківський напрям, а вони вже були у Крюкові. Ми ще не знали того терору, який чинили німці під час окупації. Полонених палили, різали, вішали, стріляли.
Але ополчення своє завдання виконало. Німці мали намір зходу форсувати Дніпро і взяти Кременчук. Ми їх затримали на три дні. Тим часом з міста вивезли десятки ешелонів обладнання та тисячі людей.
Мене викликали в управу і під загрозою розстрілу змусили працювати на заводі чорноробочим. Ніхто про освіту не питав. Ніяких магазинів не було, жили бідно, все було розграбоване, в порівнянні з довоєнним часом - це був крах. Чув про те, що місцеві партизани під удкіс пустили біля Павлиша німецький ешелон. Знаю, що розстріляли Корабліну за зв’язок з підпільниками. Її гітлерівці спіймали з патронами. Вона працювала теж на заводі”.

„Сусід сказав, що вже бомбили Київ”
П’ятирічне крюківське дівча не знало страху, мешкаючи в окупованих селах поблизу Кременчука. Донька лісника носила в ліс їжу радянським партизанам і воїнам УПА.
„Я народилася в квітні 1937 року. Жила в Крюкові на Кузнєчній. Син одного з сусідів розказував, що буде війна. Колись він прийшов і сказав, що вже бомбили Київ. Я прибігла додому, кричала про те, що дізналася. Мама вийшла на вулицю, а там вже всі слухають радіо: „22 червня, рівно о  4 годині ...”. Це біля нинішнього Крюківського терцентру. Так я дізналася, що почалася війна. В липні на Крюків почали налітати по три літаки, розстрілювали з кулеметів людей, бомбили місто. Ми ховалися в підвал під магазином, що біля 9-ї школи. Колись потрапила під обстріл, добре, що в сусіда під стіною сховалася.
Поки німець розвертався, сусід десь узяв кулемет, побіг зі зброєю до берега. Після кількох черг влучив, і літак повільно впав у Дніпро. Я бачила це на власні очі. Дядько Сєнька, як зрадів, схопив мене, як підкине: „Подивись, що я зробив!!!”  Та миттєво налетіло ще кілька фашистських літаків, і це продовжувалося безкінечно.
Ми пішли на переправу. На плоту, який ходив по тросу до пристані в Кременчук всього, мабуть, було чоловік 300, а може й більше. Вулиці були заполонені біженцями. Через Зелений острів перед нами йшла єврейська сім’я з підводою: літня жінка там була і дівчинка з блакитними очима. А в поліцая вже був зв’язок з німцями. То він спрямував по рації удар саме на цю підводу. А нам сказав, щоб лягли і роти порозкривали, щоб вуха не полопались від вибуху. Мама кричала на сусіда-поліцая:”Я знала, що ти цим займаєшся!” А він зброю наставив: „Тобі що, пузо перепустити?!” Я просила маму, щоб не чіпала його, просила повернутися додому.
Від бомби людські тіла розлетілися на дрібні шматочки, а кобила летіла вгору метрів на 30 з вирваним боком. Нас оббризкало кров’ю. Повернулися, коли вже Крюків зайняли німці. Бачимо, що їх уже поліцаї  зустрічають з хлібом-сіллю та квітами в українських костюмах на вулиці Рози Люксембург (нині Приходька). Понапивалися, розпустою займалися.
Батьки обнялися, плакали, вирішили їхати в село до бабусі біля Криловського лісництва. Йшли через Деївську гору... Важко згадувати. Там студенти з училища розстріляні лежали, які в ополченні були. Батька взяли в лісництво, а мені давали передачі носити для партизанів. Колись у ліс упав літак. Геть згорів, навіть не зрозуміло було, чий. Понабігало поліцаїв і німців, а партизанам довелося змінити місце, і мені далі на 2 км довелося носити перепічки, молоко. 
Якось навідалися в Крюків до лікаря, дивимось, на комендатурі (клуб Котлова) повішено восьмеро дітей на балконі для устрашення, а в нашій хаті німці зробили лазню. Хотілося зайти до баби Фросі, а вони не дозволяли, стріляли по деревах, за якими я ховалася. Аж поки не добігла до поліцаєвого двору. Його дев’ятирічний син саме виносив свиням їсти. Схопив мене і кричить німцям? „Ніхт, ні-і-іхт!!!” Так врятувалася”.
Фото/в номер/минакова  и минакова молода (скомпоновать):
Раїса Григорівна згадує про дитинство в окупації, коли їй треба було прикидатися та капризувати, аби замаскувати партизанів у тій чи іншій ситуації. Багато чого вона не розуміла, але знала, що партизани кидають пляшки з горючою сумішшю на німецькі потяги, розбирають рейки на залізниці. Раїса Мінакова каже, що досі впізнає на вулиці колишніх поліцаїв і пам’ятає все до найменших деталей

„До нас почали доходити чутки, що нібито почалася війна з Німеччиною”
(Із спогадів Володимира Гноєвого, якому на початок війни було 13 років)
 „10 червня 1941 року я поїхав у піонерський табір в Рокитне. Ми всі дуже весело відпочивали, були різноманітні ігри, вогнища, прогулянки в ліс. І ось до нас почали доходити чутки, що в місті паніка, що нібито почалася війна з Німеччиною. Нам про це не говорили ні піонервожаті, ні обслуговуючий персонал, щоб не було паніки. Путівки у нас були на місяць, але нам повідомили 24 чи 25 червня, що ми будемо їхати додому раніше на півмісяця.
У місті нас охопив жах. Воно все було обклеєне листівками та плакатами про віроломний напад фашистських загарбників, особливо страшили плакати, де було написано: „Родина-мать зовет!”, „Враг будет разбит, победа будет за нами!”
У кожного з нас проходив мороз по шкірі від цих плакатів. Усі почали заклеювати шибки паперовими смужками. За кілька днів почалися бомбардування. Я жив біля моста (нині там швидка допомога), де бомб падало найбільше. Поряд була пожежна частина, а напроти - міліція.
У школу, що через паркан від нас, привозили поранених. Було багато зрадників, які вночі пускали ракети прямо з нашого двору, спрямовуючи бомбовий удар на міст. Ми навіть одного такого відвели в міліцію. Німецького льотчика, який розбомбив міст, нагородили хрестом. А його фото потім висіло в Кременчуці біля Думи на Ленінській вулиці...
Коли німці увійшли в місто, то наводили свої порядки. Страшно було дивитися, як виловлювали євреїв. Жалко було, коли в Німеччину вивозили наших друзів, знайомих, однокласників...

„Ми почули по радіо слова Сталіна”
(Із спогадів Миколи Дорошенка)
„Мені було вісімнадцять. Наша компанія ходила купатися на Дніпро. Знали, що в Польщі війна, але ми не думали, що це зачепить нас. 22 червня ми почули по радіо слова Сталіна: „Брати і сестри! Ми повинні стати на захист своєї Батьківщини”. На суконній фабриці зібрали мітинг і взяли зобов’язання виробляти більше сукна для фронту. Так було на всіх підприємствах. Я все хлопців підбивав іти у воєнкомат записуватися в Червону армію. А нам відповідали, що треба підрости.
Я тоді працював токарем на суконній фабриці. Я сам бачив, як незабаром після початку війни німецький льотчик розбомбив міст. Було хмарно, і літак ішов низько-низько, так що його не могла дістати артилерія. А люди натовпом ішли вздовж електростанції з Кременчука.
Коли ми відходили з крюківським ополченням, перепливали хто на чому. Я добирався на колодах. Хоча працювали й рятувальники. Я особисто досі дружу з одним із них – Євгенієм Георгієвим.
Мене все ж взяли в армію. Сказав мамі, що обов’язково повернуся. Всю війну пройшов на танку-тридцятьчетвірці. Повернувся якраз, коли наступали через Кременчук. Коли в’їхав у місто, побачив, як воно горить. Не витримав, заплакав...”

Житловий фонд міста на 1 січня 1940 року налічував 645 тисяч кв.м. У Кременчуці працювало 56 промислових підприємств союзного, республіканського та обласного підпорядкування, 48 заводів і фабрик місцевого значення.
У 1939 році в Кременчуці було 22 загальноосвітні школи, 7 шкіл для дорослих, 8 технікумів та 3 школи ФЗН. У педагогічному інституті навчалося біля 600 студентів.
У місті працювало 15 клубів, 39 масових бібліотек, драматичний театр, кінотеатр, цирк, музична школа, краєзнавчий музей
У 1939 році в Кременчуці було 6 закладів стаціонарної медичної допомоги, 16 поліклінік і амбулаторій, нічний санаторій, 21 дитячий садок
Кременчужан обслуговували 170 магазинів, 165 кіосків, 34 їдальні та 77 кав’ярень, буфетів і чайних.
У місті виходило шість газет загальним тиражем 19,5 тисяч примірників.
В окупованому гітлерівцями Кременчуці підпільні антифашистські організації об’єднували понад 300 патріотів. Месники пускали під укіс військові ешелони, виводили з ладу паровози, військову техніку, переправи, розладнували телефонний зв’язок, виривали з таборів смерті сотні радянських військовополонених, зривали відправку молоді на каторжні роботи в Німеччину.
У місті, в якому до війни кількість населення наближалася до 100 тисяч, на день визволення проживало лише 18 тисяч чоловік. За переписом населення 1959 року Кременчук увійшов до складу тих міст, в яких населення не досягло довоєнного рівня.

Редакція „Кременчуцького Телеграфа” дякує за допомогу у підготовці матеріалу Кременчуцькому краєзнавчому музею



 
0
Автор: editor
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.


Вверх