Фабрика смерті. Історія в’язня №131396

8.04.2005, 12:04 Просмотров: 2 357
Відомі всьому світу фабрики смерті: Освенцім, Бухенвальд, Нортхаузен пройшов кременчужанин Борис Галайда. Вдруге побувати у концтаборах йому випало цього року. 27 січня у Польщі він взяв участь у заходах з нагоди 60-ї річниці звільнення в'язнів гітлерівського концентраційного табору Освенцім. А цього тижня його запросили у Нортхаузен на аналогічні урочистості.
Головні ворота Освенціму
Фото: Дмитрий Бабец

Війна застала школяра Бориса Галайду у Кременчуці. Він саме закінчив шостий клас дев’ятої середньої школи, яка розташовувалася там, де зараз знаходиться адмінкорпус льотного коледжу. Мати відправила 14-річного сина до родичів у селище Сметанівка, що під Павлишом. Але тамтешня тітка розповіла про прибулого юнака сусідам, які донесли цю звістку старості села. Той наказав хлопцю іти геть, бо іногородніх приймати у селі було заборонено. Аби уникнути розправи Борису довелося тікати. По дорозі додому він натрапив на партизан у яких і залишився. “Назвати партизанами цих людей було важко, – розповідає Борис Сергійович. – У лісах вони ховалися від німців та іноді розкрадали обози з продовольством. Після чергового пограбування фашисти влаштували облаву. Мені пощастило, я вберігся і втік з лісу. Згодом повернувся до матері у Кременчук. Та бабуся розповіла сусідам, що повернувся онук який був у партизанах. Ця звістка дійшла до німців і на мене влаштували облаву. Так, 15-річним хлопцем я вперше потрапив до в’язниці, яка тоді знаходилася у нинішньому будинку міськздороввідділу. Там мене катували'. “Спина болела от побоев, бывало так – ни встать, ни сесть, в обед давали мисочку помоев, но голод заставлял все съесть», – написав згодом Борис Галайда про ці події. 'Однієї ночі мене, разом з іншими ув'язненими, завантажили у вагон. Ніхто не знав куди нас везуть. Їхали кілька днів і за цей час нам не давали ні їсти, ні пити. Ми ледь не непритомніли. Вивантажили у Польщі. Там, пропустивши через дезінфекційний пункт, мене відправили далі – до Відня”, - продовжує свої гіркі спогади Борис Сергійович.
У Відні 15-річного юнака чекали торги. “Нас розбирали роботодавці для різної роботи. Я потрапив на будівництво залізниці. Та вже на другий день мені вдалося втекти. Я вдарив свого охоронця і скочив на сходинку потягу, що проїжджав поруч. На ньому доїхав до Відня. Але там потрапив до рук поліцейських і знову опинився у в'язниці...'
Потім все повторилося. Бориса Галайду продали іншому господарю від якого він знову втік. Цього разу у Словенію. Там потрапив до партизан. 'Ми ходили і спостерігали за німцями. Вивчали місце розташування німецьких військ. Потім ці дані передавали іншим партизанам. Але при черговій облаві мене заарештували і я потрапив до рук гестапівців. Вояки СС на допитах безжалісно били. Потім, три доби протримавши в карцері, гестапівці відвезли мене у табір у Котовиці. Звідти нас, наче оселедців у бочку, запхали до вантажівок і привезли у Освенцім”.

В'язень №131396

У концтаборах в'язні не мали імен – лише номери
Фото: Дмитрий Бабец

Офіцери одразу направили полонених до кімнати дезінфекції, де всі мали опуститися у великий чан зі смердючою рідиною. 'Ми закривали ніс та рот руками і ниряли у рідину. Потім нас поголили і змусили взути дерев’яні колодки. Ходити в них було неможливо. Боліли ноги. Десь через два тижні я зняв з померлого його черевики. Згодом нас одягли в полосаті костюми, що зовсім не захищали від холоду і промаркували. Мій номер був – 131396. Виданий одяг міняли раз у кілька тижнів, а то й раз на місяць. Прати білизну нам не дозволяли, що призводило до епідемій', – розповідає Борис Галайда.
В Освенцімі близько місяця Борис Сергійович перебував у карантинному блоці. Він згадує, як щодня, по команді, в'язнів вчили знімати шапки і завмирати у якійсь позі. Згодом його перевели у корпус, де були слов'яни. В інших корпусах тримали таждиків, євреїв та людей інших національностей. Щодо євреїв, то, зазвичай, відразу після прибуття у табір, їх відправляли у газові камери. На все життя залишився у пам'яті один епізод. Прибув потяг з євреями. Німці та інші поліцаї Освенціма, серед яких також були євреї, вигружали їх з вагонів, мов якесь каміння. Штовхали, били і розстрілювали. Людей гнали прямо у газові камери без реєстрації та маркування. Вже після війни стало відомо, що прах спалених полонених використовували як добриво, або ж ним засипали прилеглі ставки та річки. Золоті зуби, які виривали у трупів, переплавляли та направляли в центральне сануправління СС...
Самому ж Борису Галайді, якщо можна так сказати, пощастило. Він потрапив до групи, яка щодня ходила на будівництво. “Нас заставляли вставати і йти на роботу вже о шостій ранку. У невеличкому сквері поруч з кухнею духовий оркестр грав марші, які мали підбадьорювати. Але було не до музики. Нас хитало від голоду. Замість сніданку давали “каву” – пів черпака смердючої рідини, пайку хліба зі шматком маргарину чи якоюсь ковбасою, не відомо з якого м'яса зробленою. Ковтнеш кави з хлібом і все. На обід баланда з капусти чи то з хліба. Ввечері знову “кава”. Багато помирало. В голові була лише одна думка - де взяти їжу. Іноді хтось з місцевих, хто працювали з нами на будівництві, давав чогось перекусити. Пам'ятаю, я роздобув брукву. Лушпайки кидав на землю, а їх піднімали і їли інші. Люди були вкрай виснажені тяжкою працею та голодом. Нас часто били хлистами. Тоді, якщо день прожив – радів цьому', – каже Борис Галайда і цитує: “С хлыстом баланду раздавали, с хлыстом укладывали спать, с хлыстом с утра нас поднимали, рубцов от них не сосчитать”.
За кілька місяців, у 1944-му, Галайду перевели до іншого табору смерті - Бухенвальду. Та протримавши там лише кілька місяців у карантинному блоці, перевезли у місто Нортхаузен.
У таборі Нортхаузен, який розташувався в горі на долю Бориса Галайди випали чи не найжорстокіші випробування. “Ми жили всередині гори. У ній німці розмістили підпільну лабораторію і виготовляли ракети “Фау-1”. Гітлерівці планували розширити виробництво ракет. Для цього вони пробивали гору, а ми мали після вибуху розгрібали каміння. Часто серед каміння ми знаходили трупи. А уявляєте, скільки пилу після вибуху осідало на нас. І ми ним дихали. Спали не роздягаючись, на камінні. Ці часи були найжахливішими за все пережите”, – згадує ветеран.

Визволення

Обличчя фашизму Борис Галайда бачив на власні очі
Фото: Дмитрий Бабец

У березні 1945-го в'язнів вирішили вивезти з концтабору. 'Нас посадили у відкриті вагони, дали півбуханця хліба і повезли до Німеччини. По дорозі потяг почали обстрілювати літаки. Полонені плигали з вагонів і тікали. Німці стріляли по втікачах. Я також плигнув і... побачив перед собою німця, який вже цілився у мене. Яким дивом я від тієї кулі втік не розумію. Вдалося сховатися за колесами вагонів. А через деякий час я та ще троє колишніх полонених зустріли радянські війська. Мене обмундирували і призвали до війська. В останні дні війни отримав поранення. Куля пройшла навиліт, через голову, від вуха до вуха. Проте вже другого травня я був у Берліні, де і закінчив війну', – закінчує свою розповідь Борис Галайда.
Потім була служба у групі радянських військ в Німеччині, а у 1951 році ветеран повернувся у Кременчук. Працював на заводі імені Сталіна (тепер “Кредмаш”), на Казі, колісному, дослідно-експерементальному механічному заводах.
27 січня 2005 року він разом з кременчужанином Володимиром Кушніренко знову побував у Освенцімі на урочистостях з нагоди 60-ї річниці визволення в'язнів табору. Коштами на поїздку допомогли міський голова Микола Глухов, депутат міськради Валентин Бойко та керівництво ЗАТ “Нафтохімік”. “Я знову побачив крематорії, газові камери, ставок з прахом спалених полонених, деякі корпуси та головні ворота табору з написом “Праця дає волю”...
Спогади про Освенцім навіяли Борису Галайді нові рядки:
'Освенцим, Освенцим, тебя не забыть.
Ты в памяти нашей всегда будешь жить.
Концлагерь фашизма, взращенное зло.
Остаться в живых, скажем так, повезло.
Собрались сегодня мы к стенам твоим.
И в скорбном молчании Бога хвалим.
Мирно течет пока жизни ручей
Сегодня, Освенцим, и наш юбилей'.

У нацистському таборі Освенцім, що біля Кракова, Польща, з 14 червня 1940 року до 18 січня 1945 року було знищено більше чотирьох мільйонів ув'язнених. За одну добу потрапляло у газові камери і спалювалось у крематоріях близько шести тисяч чоловік.

Р.S. Цього тижня Борис Галайда поїхав до Німеччини аби взяти участь у заходах з нагоди 60-ї річниці звільнення гітлерівського концентраційного табору у Нортхаузені.

 



 
0
Автор: bulashev
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.


Вверх