«І тебе вилікують, і мене вилікують…»

24.04.2008, 21:40 Просмотров: 2 229
Нещодавно Асоціація психіатрів України оприлюднила результати свого дослідження «Психічне здоров’я населення». У його рамках лікарі з’ясовували, наскільки українці схильні до депресій, тривожних станів та алкоголізму. «ТелеграфЪ» озброївся результатами всеукраїнського дослідження та пішов до місцевих фахівців – з’ясовувати, у якому стані психічне здоров’я кременчужан..
Більшість тих, хто має певні проблеми зі психічним здоров’ям, страждають на самоті і не звертаються по допомогу до фахівців.

Не так давно Асоціація психіатрів України оприлюднила результати дослідження «Психічне здоров’я населення». В Україні таке дослідження було проведено вперше у рамках проекту ВОЗ. Спеціалісти підраховували, скільки українців страждає на такі психічні розлади, як депресії, тривожні стани, зловживання спиртними напоями та алкоголізм. Результати дослідження засвідчують, що в Україні понад 31% людей, тобто кожен третій (!) відчуває симптоми психічних розладів протягом життя. Протягом року симптоми незначних розладів на кшталт легких депресій відчувають 20% українців, тобто кожен п’ятий. І нарешті близько 5% дорослого населення країни мають серйозні проблеми з психічним здоров’ям. На перший погляд ці цифри видаються доволі парадоксальними: звідки Асоціація психіатрів могла отримати такі «розкішні» дані, якщо офіційна статистика демонструє нам зовсім інші мізерні показники? Та як пояснили «Телеграфу» наші експерти – головний лікар міського наркологічного диспансеру Володимир Пащенко та психіатр міського психоневрологічного диспансеру Наталя Сторожева – тут усе логічно. Офіційна статистика відбиває тільки кількість тих людей, які прийшли до лікаря самі. Насправді тих, хто страждає на самоті і нікуди не звертається по допомогу, більше у декілька разів.

Наталя Сторожева, психіатр Кременчуцького психоневрологічного диспансеру.

– Наталіє Павлівно, як справи з депресіями та тривожними станами у нашому місті?

– Ми ведемо офіційну статистику. Ідеться про дані, що відображають лише кількість пацієнтів диспансеру – тих, хто до нас зверталися, лікувалися і не заперечували, щоб їх взяли під активний нагляд. Із депресивними розладами у 2005 році у нас був на обліку 141 пацієнт. У 2006-му – 109. Кількість пацієнтів тоді дещо зменшилася, тому що когось зняли з обліку через покращення, а хтось просто переїхав жити в інший регіон. Минулого року ми мали на обліку 120 чоловік із депресивними розладами. Щодо тривожних станів, то у 2007 році у нас було близько 100 випадків таких розладів. Але ці цифри – лише крапля у морі. Багато людей страждають на депресії та тривожні стани, але до нас вони не звертаються взагалі, а якщо і звертаються, то рішуче відмовляються від нагляду.
 

– Як змінилося психічне здоров’я кременчужан останнім часом?

– До нас стали більше звертатися. Певною мірою це пов’язано з тим, що почастішали випадки депресивних та тривожних станів. Можливо, справа у поганому матеріальному становищі населення, відсутності можливості для самореалізації. До того ж ми не вміємо відпочивати, а часом просто не маємо можливості зробити це. До речі, до нас усе частіше звертаються люди з депресіями та тривожними станами на фоні соматичних захворювань. Ті, хто хворіють, і так частково випадають із життя, – вони у чомусь обмежені, і це, звісно, не додає оптимізму. Є люди, які конструктивно реагують на стреси, але існують і ті, хто занурюється у свою хворобу, і вона диктує хворому свої правила життя. Таких хворих нам допомагають виявляти лікарі загальної практики та інші фахівці. Наприклад, у людини тривожний стан, але вона цього не усвідомлює. Вона просто помічає серцебиття, задишку, перепади тиску і сприймає це за проблеми серцево-судинного характеру. Вона йде до кардіолога, та лікар бачить, що справа тут не тільки в серці і направляє людину до нас. Приблизно 70% наших пацієнтів потрапляють до нас саме так.

 

Депресія – це хвороба, а не примха
 

– Що відрізняє депресивний стан від тривожного?

– Тривожний стан – це ситуативна реакція людини на певні обставини: неприємності на роботі, в особистому житті, хвороба когось із близьких тощо. Кожен переживає це по-різному, але взагалі цей стан триває менше і протікає легше за депресію. Та існує певний ефект накопичення. Це як зламати ногу на одному й тому самому місці. Вперше зростеться добре. Вдруге ви почуватиметеся гірше. Втретє – уже велике питання, наскільки добре функціонуватиме кінцівка. З тривожними станами люди намагаються боротися самотужки. Та з часом їх прояви поглиблюються або набувають інших форм, частішають – і маємо хронічний невротичний стан, який може вилитися у ту ж депресію.
Депресія – більш важкий та тривалий стан, на відміну від тривожного. Вона відчутно змінює якість життя людини. Депресії бувають невротичні та психотичні. Невротичні, як і тривожні стани, можуть виникати як реакція на певну подію життя. Це не глибока короткочасна депресія, яка добре піддається лікуванню. Психотичні депресії – це вже більш важкий рівень розладу. Вони виникають нібито на рівному місці. Просто все у житті починає іти в мінус: настрій, активність, працездатність, звужується коло інтересів. Цей стан – наслідок порушення обміну певних речовин в організмі і в головному мозку зокрема. Така депресія сама по собі не мине. Це не примха людини, а серйозний дефект у роботі її організму, який до речі, загрожує суїцидом. А спроба суїциду, за законами нашої держави, – це вже привід для примусової госпіталізації.  
 

– А як зрозуміти: це в мене просто хандра, чи час уже звертатися до лікаря, тому що йдеться про депресію?

– Краще за все прийти до лікаря і проконсультуватися, обговорити причини, оцінити важкість стану. Хандра – це не депресія. По-науковому цей стан зветься астенією. Ви мляві, швидко втомлюєтеся, у вас меланхолійний настрій. Але все швидко минає, якщо нормально виспатись, відпочити, пройти курс тонізуючих і вітамінних препаратів. Це короткотривале явище. А от якщо ви застрягли у цьому стані, зациклюєтеся на ньому, вам мало вже просто виспатися, ви не можете набратися сили під час вихідних або відпустки – тоді варто прийти до спеціаліста та разом все це обмізкувати.

– Хто найчастіше страждає на депресії?

– За даними ВОЗ, у жінок депресії трапляються частіше. 18-25% із них хоча б один раз у житті пережили депресивний епізод. Щодо чоловіків, то з депресіями стикалися лише 8-11%. Чому так відбувається – лікарі досі не мають чіткого пояснення. На сьогоднішній день ми маємо лише гіпотези.

 

«Люди приховують свою хворобу навіть від рідних»

– Чи може депресія минути сама з плином часу?

– Звісно. Коли ми тут лікуємо пацієнтів, ми лише сподіваємося, що скоротимо строк цього депресивного епізоду і полегшимо суб’єктивне самопочуття людини, тобто послабимо її щохвилинне відчуття безвиході і власної безпорадності. Отже, поки людина сидітиме і чекатиме, коли це мине саме по собі, вона дуже довго мучитиметься, втрачатиме зв’язки, роботу, і все одно зіткнеться з тим, що це таки доведеться долати. А тим часом депресія може накотити ще і ще раз. І якщо людина тривалий час почуватиметься непотрібною та безпорадною, це може призвести до страшних наслідків, у тому числі і до суїциду.  

– Отак страждають собі тихенько, а до лікарів усе одно не йдуть…

– У нас досі вважають, що звернутися до психіатра – це ганьба. Хтось просто боїться. Але не варто забувати про те, що коли людина впадає у важку психотичну депресію, у неї слабішає воля. Вона не може примусити себе робити елементарні щоденні процедури, як-то: спілкуватися з іншими людьми, ходити на роботу, слідкувати за собою врешті-решт. Тим більше вона до лікаря не піде. У більш простих випадках, коли людина усвідомлює, що їй усе-таки потрібно до лікаря, величезну роль відіграє навіть не ставлення соціуму, мовляв, що люди про мене скажуть, а особисті стосунки. Наприклад, до нас звертаються жінки, які ретельно приховують від своїх чоловіків, що ходять до психіатра. Вона лікується, а чоловіку сказати про це не може. Можливо, у силу його поведінки, мовляв, що за забаганки – в дурдом вона ходить. Трапляється і так, що тривожного складу особистість уже програла ситуацію в голові, побачила розв’язку відвертої розмови і вирішила, що краще мовчатиме. Можливо, це невпевненість у стосунках, страх образи. Але ще раз повторюю: депресія – це не провина чи примха людини. Це серйозне порушення обміну речовин, який відповідає за нервову активність.  

 

Це лікується

– Де в нашому місті можна отримати якісну психіатричну допомогу?

– У нашому диспансері – він у місті один. У нас працюють шестеро фахівців, є дитячий психіатр. Безумовно, окрім медикаментозної допомоги, людина має отримувати ще й психологічну – працювати з психологом. Медичні препарати відновлюють нормальне функціонування організму. Психолог дає установки: як поводитися, у чому вміти себе переконувати. Мені складно порекомендувати одного спеціаліста – зараз їх багато у місті працює. Єдине, що можу порадити: перевіряйте репутацію фахівця, звертайтеся тільки до того психолога, якому довіряєте.
І ще один момент. Дуже часто наші пацієнти не розуміють, як важко все повернути назад. Поприймавши препарат днів десять і не відчувши значного покращення, вони розчаровуються, вважають, що це не той лікар або не ті ліки. Та навіть найнезначніші депресивні епізоди вимагають до дев’яти-десяти місяців лікування. Лікар не той – у нас є із кого вибрати. Препарат не підходить – це теж не проблема. Зараз ми маємо багатий вибір препаратів нового покоління – зі зменшеними побічними проявами. Вони прості та зручні у застосуванні – тепер препарат можна приймати раз на добу і не бути прив’язаним до погодинного прийому. І це не обов’язково одразу стаціонар. Якщо звернутися до лікаря вчасно, то лікуватися можна, не відриваючись від сім’ї та роботи, не порушуючи звичного способу життя.

Ми стали пиячити більше

Головний лікар міського наркологічного диспансеру Володимир Пащенко.

– Володимире Вікторовичу, скільки у Кременчуці людей, які зловживають спиртним або мають діагноз «алкоголізм»? Що каже статистика?
– Справа у тому, що офіційна статистика не відображає реального стану речей. У нас на диспансерному обліку – чотири тисячі алкоголіків. Помножте цю цифру на п’ять-шість – і матимете реальну кількість залежних. У Кременчуці проживає близько 230 тисяч людей. От і виходить, що понад 10% із них – алкоголіки. Офіційні дані такої картини не відображають, і цьому є пояснення. 25% залежних ніколи не зізнаються ані собі, ані своїм близьким, що вони алкоголіки, і не прийдуть до нарколога. Якщо протягом життя у них не виявляться психічні розлади або важкі форми запою, що вимагають диспансеризації, вони так і питимуть собі тихенько, доки не помруть.
 

– Чи стали ми за останні роки пиячити більше?
– Я б сказав, набагато більше. Ми своїх алкоголіків починаємо «ростити» з дитинства. По-перше, зараз на ринок алкогольної продукції ніби спеціально для підлітків «викинули» слабоалкогольні напої – алкогольна індустрія пристосовується до потреб сьогодення. Дитина або підліток горілку пити не буде, бо несмачно. Отже, треба випускати «слабоалкоголку», яка нагадує за смаком лимонад, але ж уміст спирту там – аж 8%. Ось так м’яко присаджують наших дітей на алкоголь. По-друге, маємо тотальну рекламу пива. І подивіться, хто його рекламує: Шевченко, Кличко, Вірастюк – ті, хто користуються авторитетом серед підлітків. До того ж одні й ті самі ролики повторюються безліч разів. На відміну від дорослих, дитина не здатна аналізувати таку рекламу. У психології є закон «4+1». Якщо я повторю вам: «Пийте пиво» чотири рази, то на п’ятий раз ви сприйматимете фразу «Пийте пиво, бо це добре» вже без критики – це класичний прийом нейро-лінгвістичного програмування. На ринку реклами алкогольних напоїв з’явилися класні спеціалісти, які вміють впливати на психіку, причому диференційовано: для дорослих – своя реклама, для підлітків – своя. Плюс іміджева реклама, мовляв, ми перші в світі, ми – напій преміум-класу, ми підтримуємо спорт. Люди, що володіють алкогольним бізнесом, мають великі гроші і можуть це собі дозволити. Якщо вони стільки вкладають у рекламу, можна собі уявити, які вони отримують прибутки. Тобто маємо нові технології, що зомбують психіку.
 

– Чи правда, що слов’яни п’ють більше, ніж  інші народи?
– Наразі фахівці ведуть дослідження щодо «расовості» алкоголізму. Одні народи п’ють більше, інші менше – все залежить від того, в умовах якого клімату люди живуть, яка в них культура. Особливе значення мають архетипи, тобто те, що передається із покоління в покоління. Щодо слов’ян, то архетип питущої людини у нас більш розвинений, ніж в інших культурах. Не тому, що слов’янська печінка чи слов’янське серце якимось чином більше налаштовані на спиртне. Ні. Просто в Україні закріпилися традиції питущої нації. Ще імператриця Катерина свого часу казала, що п’яним народом легше керувати, і це підхопили управлінці всіх рівнів. Потім, поки ми будували соціалізм, ми зрівняли поняття середнього класу. А саме він у всьому світі – носій традицій. Він задає тон, поки відсутні традиції релігійні, а релігія в епоху СРСР була якщо не винищена, то пригнічена точно. Подивіться на мусульман. Їм пити суворо забороняється, слово старших – закон. Або США – там пити не можна, поки не виповниться 21 рік. У нас немає ані традицій, ані законів – нічого такого, щоб стримувало.
 

 

«Все возрасты покорны…»
– Як «виглядає» наш міський алкоголік?
– Більшість наших пацієнтів – люди віком 25-40 років. При чому жінок майже стільки ж, скільки й чоловіків. 30 років тому на сімох чоловіків-алкоголіків припадала одна жінка-алкоголічка. Десять років тому співвідношення виглядало як чотири-три чоловіки до однієї жінки. Зараз обидві статі йдуть упритул. Статистика наших надходжень – це 60% чоловіків і 40% жінок. Коли я у 80-х роках викладав у медучилищі, я протягом чотирьох років ніяк не міг показати своїм студентам білу гарячку у жінки. А зараз за один рік понад 40 жінок переживають алкогольний психоз. Нещодавно з Кіровоградської області до мене привезли 16-ро бабусь 70-річних. У них діти поїхали до міста працювати, а вони поспивалися собі тихенько у передмісті. Трапляється й таке.

– То хто ж більше п’є – бідні чи багаті?
– Не так давно пили в основному заможні люди – дехто дуже швидко розбагатів і вирішив, що він Бога за бороду тримає. Пиячили їх діти, поки батьки гроші робили, бо почувалися нікому не потрібними. Зараз маємо іншу тенденцію. Багаті люди починають розуміти, що головне не «мерседес», а здоров’я, що потрібно дбати про освіту своєї дитини, контролювати, з ким вона спілкується, як розвивається. Наразі найбільше алкоголіків – серед бідняків. Через наш диспансер проходять цілі династії – дід, син, онук. Та сказати, що алкоголізм – хвороба виключно бідняцька, не можна. П’ють представники усіх верств населення.

 

«Я милого узнаю по…»
– Як зрозуміти: це людина ще зловживає спиртним чи вже алкоголіком стала?
– Різниця між п’яницею, тобто тим, хто зловживає, і алкоголіком очевидна. По-перше, п’яниці подобається випивати, але він це робить з приводу: свято, день народження тощо. Алкоголік без такого питущого середовища жити не може, тому  він постійно його організовує навколо себе: знаходить привід, скликає друзів до себе або йде в ті місця, де вони гуртуються. По-друге, людину яка рано чи пізно зіп’ється, якщо не вжити заходів, видно одразу. У компанії вона намагається якомого швидше досягти ефекту сп’яніння. Одна чарка, друга, третя – і готовий. «Между первой и второй перерывчик небольшой» – цю фразу вигадали саме алкоголіки. По-третє, алкоголіку, щоб напитися, потрібно більше, ніж п’яниці. «Он диви, твій вдув півлітри – і людина як людина, – таке частенько можна від жінок почути. – А мій 200 грамів вип’є – і його вже розвезло». Так от, нормальна людина швидше за все та, котру розвезло через 200 грамів.  А той, що півлітри вдув, – це вже алкоголік. Це – явище толерантності, тобто терпимості до алкоголю. До речі, якщо п’яничка хильне зайвого, його організм боротиметься із «надлишком» – звідси рефлекс блювання. Алкоголік не блюватиме – його організм із алкоголем уже не бореться. По-четверте, п’яниця, коли йому «назавтра» погано, п’є розсіл і пігулки від головного болю. Алкоголік неодмінно похмеляється спиртним. Із часом постійні похмеляння переходять у запої. А далі вже остання стадія: алкоголік деградує, втрачає індивідуальність, перестає розвиватися. Все у нього котиться вниз: змінюється середовище спілкування, розпадається сім’я, він втрачає друзів і роботу.

 

«За п’ять хвилин алкоголіка не вилікувати»
– Чи правда, що від алкоголізму можна позбутися за один сеанс, як обіцяють рекламні проспекти?
– Це неможливо. Остерігайтеся також усіх нових сенсаційних методик і щойно запатентованих методів. За п’ять хвилин, поводивши руками над головою алкоголіка, його від залежності не позбавити. Це копітка праця лікаря і пацієнта, яка завершується успіхом лише у тому випадку, якщо пацієнт того прагне. Коли ми виписуємо пацієнта, ми говоримо йому, що він житиме лише за однієї умови – якщо не питимете взагалі. Алкоголізм – це хронічна хвороба на все життя. Отже, той, хто лікує насправді, реклами не потребує – ви десь бачили, щоб такі диспансери, як наш, зазивали до себе клієнтів на усіх стовпах? Пам’ятайте про це, коли проглядаєте об’яву чергового знахаря.

Це – анонімно

• За радянських часів, якщо людина зверталася до наркологічного диспансеру, її одразу брали на диспансерний облік. Потрапив туди – все, права не отримаєш, за кордон не поїдеш, рушницю не придбаєш. Тепер усе змінилося.

– Раніше п’яниць та алкоголіків виявляли спеціальні комісії, – пояснює Володимир Пащенко. – Тепер це справа добровільна. Людина може прийти до нас, лягти в стаціонар, пролікуватися – і йому за це, як то кажуть, нічого не буде. Все абсолютно конфіденційно. У нас навіть є ліжка для анонімного лікування.

• Звернутися до психіатра – не означає поставити хрест на житті. Якщо ви того не бажаєте, ніхто не зможе примусити вас стати на диспансерний облік.  

– Диспансерний нагляд – абсолютно добровільна справа, а звернення до нас – конфіденційне, – говорить Наталя Сторожева. – Всі питання щодо керування автомобілем або допуску до роботи, що вимагає огляду психіатра, вирішуються згідно зі станом людини, а не на підставі якихось попередніх записів на папері та інформації про лікування. Якщо людина усвідомлює, що не може самотужки подолати свою проблему, то проблема нікуди від неї не подінеться. Якщо це сталося з вами раз, це може повторитися, навіть, якщо лікуватися. Та якщо не лікувати, то хвороба повернеться 100%, та на скільки цей епізод буде важчим і тривалішим за попередній, і яку шкоду він може спричинити вашому існуванню у суспільстві, ніхто спрогнозувати не зможе.



 
0
Автор: editor
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.


Вверх