Крюківський привид вибачив убивцю

1.07.2005, 10:07 Просмотров: 1 407
Так само, як у Одесі є Молдаванка, у Києві – Шулявка, у Кременчуці є, скажімо, Щемилівка, Реївка, де існують свої неписані історії (необов’язково містичні), про які ніколи не повідомляли офіційні джерела. У циклі історій про Кременчук, записаних зі слів самих мешканців, перша розповідь про крюківський феномен..
Ми знайшли будинок на вул. Приходька (раніше – Карла Лібкнехта), який було знесено 1979 року. В тому районі побудували гастроном “Правобережний” (нині – магазин мережі “Три товстуни”). Можливо, саме тут і було вбито дівчину, яка стала привидом ... (Фото

“Про привид, що з’явився у Кременчуці говорили всі. Дівчину в білій сукні бачили вечорами на Крюківському боці Дніпра. Вона йшла вздовж річки, піднімаючи до місяця праву руку, ніби прагнучи розглянути у його світлі обручку, що блищала на пальці. Коли хтось намагався підійти, вона зупинялася і, зробивши ще кілька кроків, зникала на одному й тому самому місці – біля великого каменю. Там і знайшли уламок білого мармурового хреста з написом: “Зося Марковська. Померла на 21 році життя 6 вересня 1914 року о 2 годині ночі. Упокой Господи її грішну душу”.
Сучасний рукопис кременчужанки Поліни Глєбової потрапив до редакції випадково. Сама авторка каже, що події відбувалися у наші дні, а герої оповіді, серед яких вона сама, – реальні.

Ніч на бульварі Пушкіна

У п’ятиповерхівці сиділо троє: Толик Рибаренко, який вважав себе головним магом міста, ясновидець Андрій та колишня однокласниця Толика – Поліна. Колись вона захоплювалася спіритизмом та творами Блавацької. Їй не хотілося повертатися до цього і вона вже вкотре відмовлялася на прохання Толика вступити в контакт з духом Зосі Марковської. Та цього разу він зателефонував і повідомив, що має новину, тож цікавість перемогла. Виявилося, що Толик несподівано познайомився зі старожилкою Крюкова – 70-річною Ніною Мелентіївною і дізнався від неї історію Зосі.
Дівчина вперше приїхала з польського містечка погостювати у своєї тітки. Тієї ж ночі в її кімнаті пролунав постріл. Коли зламали двері, побачили, що Зося лежить на підлозі, її груди залиті кров’ю, а біля руки - дамський пістолет з перламутровою рукояткою. На пальці блищала обручка. На столику біля дзеркала лежала притиснута гребінцем записка: “Пробачте мені і прощайте, - писала польською Зося, - я не могла зробити інакше”. Отже, молода гостя покінчила з собою і забрала в могилу власну таємницю. Дівчину поховали без церковного обряду і незабаром забули про неї...
Андрій зненацька схопився з місця: “Це було вбивство, - сказав він, - я відчуваю, що ця дівчина – жертва людини, охопленої ненавистю”. Толик уважно подивився на Андрія: “ Спальня Зосі була на другому поверсі, двір охороняли злі цепні собаки. Крім того записка...”
“Хто-зна, чи була це Зосина записка, - перебив Андрій, - а якщо вбивцею був хтось із своїх, то він міг не боятися собак”.
Всіх їх раптом охопило дивне почуття. “Вона вже тут, - прошепотів Андрій”. Біля вікна завмер напівпрозорий силует дівчини, яка почала свою розповідь.

Історія Зосі Марковської

“Я народилася в Польщі 1893 року. Виховувала мене старша батькова сестра Агнеса. Черства й педантична стара діва докоряла мені кожним шматком. Влітку 1914 року вона отримала листа від своєї сестри Анелі з Кременчука. Сказала, що Анеля запрошує мене погостити, купила квиток на поїзд і дала кілька злотих на дорогу. Сусід по купе молодий привітний чоловік на ім’я Віктор, дізнавшись, куди я їду, радісно повідомив, що він – хрещеник Федора Кузьмича, чоловіка моєї тітки. Часто буває у них у домі. Він пообіцяв одразу ж після приїзду навідатися, але я просила не подавати вигляду, що ми знайомі.
По приїзду я зрозуміла, що дружина Федора Кузьмича хоч і гарна, але надто високомірна. Вона сказала, що викликала мене з єдиною метою – видати заміж. Завтра прийде жених – міщанин Василь Петрович Заніздра. Він удівець, не молодий, не красивий, однак тримає невелику лавку. Анеля попередила, що я мушу, не вередуючи, погодитись, а в неділю нас повінчають. З відчаю я плакала в своїй кімнаті, а коли покликали на обід, то, на свою радість, побачила Віктора, який сидів за столом. Нас познайомили. Під час обіду він весь час дивився на мене і раптом я вирішила звернутися до нього по допомогу. Написала записку і передала її в ту мить, коли він, прощаючись, цілував мою руку.
Пізно увечері хтось постукав у вікно. Я впізнала Віктора і впустила у кімнату. “Зося, - схвильовано сказав він і взяв мене за руку, - я кохаю тебе. Я знаю, що ти – моя доля. З першої секунди, коли я зайшов до купе і побачив тебе біля вікна, побачив твоє золотаве волосся ... Ти пам’ятаєш?..” Віктор витяг обручку і з мольбою подивився на мене. Нічого не усвідомлюючи, я кивнула головою. Він надів обручку мені на палець і прошепотів: “Не зачиняй вікно. За годину я повернуся і заберу тебе”. Я заходилася збирати речі. Не знала ще, чи кохаю сама, але тут залишатися не могла. Не вдаючись у  подробиці, написала записку, одягла свою найкращу сукню з білого шовку. Освідчення Віктора збентежило мене: невже мене можуть кохати?! Я сіла перед дзеркалом і вперше побачила, наскільки я гарна. “Золотаве волосся...”- вимовила вголос і взяла гребінь. У дворі почувся собачий гавкіт і відразу затих. Я кинулась до вікна і завмерла на місці. Прямо на мене дивилося ... дуло пістолета. Потім пролунав постріл”.
“Це був Віктор?” - запитав Андрій. “Не знаю, - відповіла Зося, - хто і за що убив мене, але поховали мене як самовбивцю. Тому немає спокою моїй душі”.
“Скажи, Зосю, твоя тітка була схожою на тебе?” - запитала Поліна. - Вас не могли сплутати?”
“З Анелєю? Ніби-то – ні, - прошепотів привид, - хіба що волосся... Вона була дуже пихатою, могла сильно образити ... можливо, хотіли вбити її”.
“Ні! Я хотіла вбити саме тебе! - пролунав чужий голос, від якого всі здригнулися. Ніхто не помітив, як у кімнаті з’явилася стара у чорному одязі черниця. - Та не бійтеся, я не привид! 112 років учора мені виповнилося. Дев’яносто із них я свій гріх по монастирях замолювала.
Ніна Мелентіївна – моя онука”.

Фросина

“З дитинства залишилася я сиротою, - розповідала стара. - Коли мені виповнилося 15, привезли мене сільські родичі в Кременчук і віддали в прислуги купцеві Прядиліну. Ходив до хазяйки один офіцер. Федір Кузьмич нічого не знав, приймав його, як рідного. А як поїде куди, то ввечері я вже біжу з запискою до Нелькиного полюбовника, а вночі собак тримаю, поки він по стіні до неї у вікно лізе. Якось він прийшов удень, а господарів не було. Посидів сумний такий, потім встав та й каже: “Йду на війну. Хотів з Анелєю попрощатися, та видно не судилося”. Зняв перстень з руки, простягнув мені: “Хороша ти дівчина, Фросю, візьми перстень і молись за мене”. Поцілував у щоку і вийшов. Я аж заніміла від радості. А тут Нелька - на поріг, та не сама, з гостями. Стала я каву їм подавати, аж раптом хазяйка хвать мене за руку. Відкіля, мовляв, перстень у тебе? Я не встигла відповісти, як вона стала бити мене по обличчю, обзивати. Врешті-решт вигнала з дому. На вулиці сусіда наш Василь Петрович зупинив мене, став розпитувати, чого реву. Потім говорить:”Ходи до мене в кухарки. Я – вдівець, господарство без нагляду, дітей немає, клопоту мало”. Пішла я до нього, а незабаром зажили ми як подружжя. Василь Петрович казав, як рік виповниться після смерті дружини, одразу повінчаємося.
Якось ішла з базару, а біля мене коляска зупинилася. Висунулася з неї Нелька і прошипіла, як гадюка: “Не радій, що добре влаштувалася. Моя племінниця приїздить, завтра ми їх з Василем Петровичем посватаємо, а в неділю повінчаємо”. Я аж кошик із рук випустила. “Мені з тією панночкою не зрівнятися,- міркую собі, - та й придане за нею хороше дадуть, а мені куди з незаконною дитиною під серцем подітися? Хіба що з моста в воду. Добре, - думаю, - мені не жити, так і ти жити не будеш!” Знала я, що у комірчині у Василя Петровича валявся маленький пістолет – хтось у заклад залишив та так і не викупив. Стріляти я вміла – Нелькин офіцер якось заради втіхи навчив. Взяла пістолет і пішла вночі до прядилінського будинку. У напіввідкритому вікні побачила: біля дзеркала у княжій сукні красуня милується собою. Зовсім я збожеволіла, кинулась по стіні лізти, однією рукою за раму вхопилася, а другою зброю на панночку направила. А вона як підскочить, як кинеться до вікна. Тут у мене пістолет сам по собі і вистрелив. Кинула я його біля Зосі, не пам’ятаю, як спустилася, і кинулася тікати...
Люди поговорили з тиждень про неї та й забули. Ми з Василем Петровичем побралися, та тільки невдовзі він помер від холери. Взимку народила я доньку, залишила її на незаміжню сестру Василя Петровича і пішла в монастир. Знала, якщо не замолю гріх, то буде зле мені і моїй дитині”.
Зося уважно слухала. Зараз вона була не схожа на привид: звичайна дівчина, тільки дуже бліда. “А що трапилося з Віктором?” - запитала.
“Після твоєї смерті він ніби з глузду з’їхав. Все перехожих розпитував, чому ти померла, троянди на могилу носив. А на дев’ятий день кинувся з мосту. Тіло не знайшли, видно, у вир затягло”.
Стара опустила голову і промовила: “Все життя відчувала, що призначена мені зустріч з тобою, а сьогодні ніби-то щось штовхнуло: іди та й іди! Прости мені, Зосю, зніми гріх з душі”.
Зося підняла на неї очі: “Хай Бог простить, я прощаю”, - промовила і зникла. Була друга ночі ...
Фросина доживає свій вік у монастирі. На могилі Зосі Марковської відправили заупокійну мессу. Певне, душа її нарешті знайшла спокій, бо привид більше не турбує кременчужан. 

Результати сучасних соціологічних досліджень твердять, що близько 13% людей бачили привидів, ще більше тих, хто в них вірить.

Володимир Кузьмін. Займається вивченням паранормальних явищ

“Зустріч з паранормальними явищами зазвичай відбувається в період життєвої кризи, коли люди намагаються розв’язати свої проблеми. Привиди існують так само, як сни і їх можна побачити. Але не варто цього робити без духовних вправ над собою. Насамперед треба виключити повністю страх, бути готовим до цього, відчути, навіщо ця сутність прийшла..
Раніше я мав серйозний бизнес. Але трапилося так, що все рухнуло. Мене охопив страх: що далі? Мені ніхто не міг допомогти. Я звернувся до парапсихології, зробив для себе перші відкриття, в тому числі, пов’язані з реінкарнацією. Дізнався, що в минулому житті був московським священником. Щось повело мене на цвинтар, де я знайшов свою могилу біля храму. З неї піднявся фантом у одязі священника і показав мені різні речі: книгу, глобус, журнал для записів, мікроскоп. Я був шокований. Він спіклувався зі мною без слів, а я, справившись із своїм станом, отримував відповіді на свої питання. Це були настанови, якими я користуюсь до сьогодні. Того дня я зрозумів, навіщо я тут і що мушу робити у цьому житті”.

Володимир Дзюбенко – відомий у Кременчуці художник. Вивчає древні витоки мистецтва та даоську культуру.

“Я чув про цю історію. І сам стикався з подібними явищами. Коли помер мій тесть, я увечері після похорону вже у ліжку відчув, що він поряд і хоче щось сказати. Він говорив, та ці слова я не чув, а відчував. Він настійливо твердив: “Я живий. Чому ви думаєте, що я помер?”
Привиди оточують нас усюди, їх життя записане на матрицю природи, ця інформація зберігається. Вони приходять тоді, коли ми потребуємо попередження чи стоїмо перед вибором. Якщо людина не виконала свої кармічні обов’язки і померла, її душа може не знайти спокою і блудити у вигляді привида, шукаючи винних у своїй смерті. Привидів слід боятися тим, хто скоїв убивство. А ті, хто хотів би з ними зустрітися, може це зробити. Для цього треба увійти у стан трансу.”.

Ви теж можете розповісти свою цікаву містечкову історію. Редакція чекає ваших листів



 
0
Автор: editor
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.


Вверх