Операція «Коляда-2007»

11.01.2007, 15:01 Просмотров: 1 227
Розмальовані та виряджені у ангелів, чортів та інших різдвяних героїв «телеграфісти» колядували кременчужанам та провокували їх на... радість.

7 січня, в день Різдва Христового, за давньою традицією, українці ходять по домівках і вітають всіх зі святом та прохають, щоб їх чимось пригостити. «ТелеграфЪ» вирішив перевірити наскільки кодові замки в під’їздах кременчужан сприяють відновленню та становленню національної свідомості. Поназбиравши по всіх усюдах колядницьких костюмів та нанісши бойове розфарбування, «телеграфісти» вийшли в місто... Хтось дійсно радів, але багато людей просто активно «морозилися». У «багатих» будинках нам не відчиняли, а в «людських» пригощали цукерками.

Уже на власному подвір’ї бачимо реакцію кременчужан на янголів з паперовими крилами, усміхнених упирів, чортів з відвислими хвостами та горлаючих дівчат – різну й не завжди адекватну. Біля воріт редакції здивовано кліпає очима чолов’яга (як на вигляд, то приватний підприємець) хтів, певно, дати оголошення в «Приватку». Дуже засмутився, коли почув, що сьогодні Свято – треба лише радіти та «бісів ганяти», а не бізнес робити.
Виходимо в люди... Якраз навпроти редакції стоїть 5-поверхівка, де мешкають люди, м’яко кажучи, не бідні. Ловимо на собі обережні погляди трьох молодиків та молодої мами з коляскою. З одного вікна нам махають, чим тільки можуть, п’яні чоловіки, з іншого – посміхається маленька дівчинка, але відчиняти двері ніхто не поспішає. Спрямовуємо свої крила та роги до відчиненого під’їзду. Пройшовши по всіх квартирах з першого по п’ятий поверх, ми так і не почули жодного людського голосу. У другому під’їзді пощастило більше – відчиняються двері (чи то другі, чи то треті), у шпарині з’являється жіноча голова. Голова, як тільки побачила нашу строкату процесію, швидко закриває двері і говорить людським голосом: «Сьогодні вже колядували».
Саме з цього моменту ми почали співати пісню не зупиняючись. Скільки разів проспівали її за день – ніхто порахувати не наважився.
Пішли в будинок поруч. Звичайна така собі 9-поверхівка з темними коридорами та обдертими стелями в під’їзді. На сходах між 3-м та 4-м поверхами зустрічаємо бабусю, що вийшла у кладовку за картоплею. «НІ! КОЛЯДУВАТИ НЕ МОЖНА!» – здогадується вона наші наміри. – Навкруги взагалі нікого немає, йдіть собі звідки прийшли...» Але тут на одному з поверхів нам таки відчиняють. Невідомо, хто більше радіє – чи двоє діток з дорослими, чи «телеграфісти», яких нарешті впустили до хати. На радощах ми деремо горлянку, як тільки можемо. У діток горять від захвату й цікавості очі. «Щастя й миру вашому дому», – бажаємо господарям. Бачимо, що чоловік простягає гроші (чи то 50 гривень, чи то 150). Всі наперебій: «Гроші не беремо! Тільки печиво й цукерки!». «Спасибі вам. Приходьте і на Старий Новий Рік», – проводжають нас задоволені господарі.
Виходимо з під’їзду і відразу «нападаємо» на солідну тітоньку. Солідність одразу дається взнаки: «Вас хто вчив так до людей ходити? Що в першу чергу треба казати?» «Не знаємо...», – прикидаємося пнями неосвіченими. «Мир вашому дому» треба казати... А ви всі хрещені?» – за повчанням настає запитання. Нечисть, не вагаючись, в один голос заявляє: «Звичайно ж хрещені!» «Тоді пішли». Людмила (так звуть жінку) запрошує до себе у квартиру. «А чортів, упирів, відьом та тих, хто пив горілку, прошу залишитися за порогом». Але це не заважило лунати різдвяній пісні по всьому стояку. 
Йдемо далі по Пролетарській, звертаємо на Жовтневу. Люди дивуються, радіють і з журналістською зацікавленістю знімають нашу строкату процесію камерами мобільних телефонів. Жоден водій не залишається байдужим – всі сигналять, пасажири посміхаються, махають руками й показують один одному пальцем в наш бік. Один чолов’яга, у «костюмі п’яниці», намагається підмазатися до нашої процесії, але чомусь швидко «відпадає».
На перехресті з вулицею Карла Маркса двоє чоловіків намагаються забрати всіх наших колядницьких жінок у свою машину і їхати святкувати. Але шоу повинно тривати. Йдемо до міського управління міліції. На порозі нас зустрічає черговий міліціянт. «Добрий вечір тобі, пане господарю, дозвольте заколядувать», горланимо ми і чекаємо на реакцію. Оцінивши «набитим» оком ступінь та причину нашого «сп’яніння», черговий запускає нас у приміщення, вистроює вздовж стінки й тягнеться рукою за пазуху... «Співайте-співайте», – додає він і робить знак комусь невидимому за тоноване скло. «Ой радуйся земле, Син Божий народився...», – затягуємо ми тремтячими й зовсім безрадісними голосами. Аж ось з-за пазухи правоохоронець виймає мобілку і зацікавлено починає нас знімати. Від цього стає якось не по собі, але з’являється надія, що нас-таки відпустять з миром. Бажаємо черговому стати великим начальником і з полегшенням самовідпускаємося. Завжди відчуваєш полегшення, коли виходиш з міліції.
Прямуємо до вулиці Бутиріна і не втрачаємо нагоди заглянути до пивбару. Народ сприймає нас радісно. Бармен наливає пива, кладе сушену рибу. «А скільки коштує вступити у ваше братство?», – цікавиться один з відвідувачів закладу. «Безкоштовно! Пішли з нами!» «Та костюм вдома забув...», – повертається він до свого пива. Пригощаємось цукерками, що нам люб’язно дає господиня й поспішаємо у двір найближчої 5-поверхівки. У першому ж під’їзді дівчина запрошує нас до хати: пригощає кутею (звичайною та з коньяком), пропонує випити вина. Співаємо різдвяних пісень, бажаємо господарці щастя й чоловічого здоров’я її чоловікові.
У сусідньому під’їзді у вікні першого поверху нас кличе бабуся. «Ні-ні! Не заходьте! (ми відверто дивуємося). У мене чоловік паралізований, то він як почув вас, аж заплакав. Спасибі вам», – зворушено приймаємо ми слова подяки.
Дійсно, важко словами передати той настрій, який панує зараз нашою процесією – зник острах, що люди можуть неадекватно сприйняти наш вигляд, пісні чи поведінку. Після декількох сотень раз заспіваних слів «Радуйся, земле!» ми відчуваємо саме ту радість, яка нічим не пояснюється, а просто є сама по собі. І ми даруємо її всім, біля кого проходимо – дітям, літнім людям, молодим і незалежним, сімейним і заклопотаним, тим, хто відповідає нам посмішкою, словами подяки та тим, хто активно «морозиться» і намагається нічого не бачити (деякі навіть проїжджою частиною дороги нас минають).
Найбільше дивуємося від слів однієї тітоньки на вулиці Леніна: «Може мене клинить? Доки ці ряджені ходити будуть?!!» Ніби Різдво щодня відбувається...
Цікаво стало, як сприймуть нас у центральних громадських закладах міста. Прямуючи до «Європи», заходимо в гості до місцевого осередку Партії регіонів. Певно, всі були в церкві на службі, або із своїми сім’ями праведно раділи Святу, бо на місці лише черговий. Тож йому і дістаються поздоровлення.
В «Європі» нас насмішив один з охоронців: він бігав між усміхнених людей з перекошеним від напруги обличчям. – «Фотографувати заборонено! Лише з дозволу адміністрації!» – ніяк не міг заспокоїтися чоловік. До речі, колядникам в «Європі» нічого не дали. Це, мабуть, на щастя, коли тобі нічого не дають.
Чимчикуємо вулицею Леніна. Солоха хуліганить – мітлою зупиняє автомобілі зі словами «Де мої улюблені даішники?» Водії сигналять у відповідь, але не зупиняються. «Наступного разу, – каже Солоха, – розмалюю мітлу у чорно-білі смужки».
Із піснею різдвяна процесія пройшлася по площі Незалежності під центральною ялинкою – розважила дитячо-няньову тусовку.
Наступною «жертвою» обираємо Будинок торгівлі. Але молода продавець біля виходу співати не дозволяє! «Люди добрі! Схаменіться – Різдво!» – у нас просто відпадають роги та крила від здивування. «Та співайте... Звичайно ж, співайте!», – лунає з інших відділів. Незважаючи на всі наші віртуозні вибрики, за колядки нам ніхто навіть не подякував – люди проходили мимо з такими обличчями, ніби щодня навколо них бігають чорти, літають янголи та відьми на мітлах.
Йдемо до центрального ринку. На превеликий жаль, він зачинений (воно й правильно – святкувати треба, а не працювати). А розважити ринковий народ хочеться! Тож під гарячий «бубен» попадають двоє бабусь-прибиральниць. Вони пританцьовують разом з нами, іноді підспівують, а очі світяться щастям. Маршрутники, що літають поряд, весело сигналять.
На станції «швидкої допомоги» колядників зустрічають, як давно очікуваних гостей – просять зайти погрітися і зацікавлено дивляться на змерзлих танцюючих чортів та співаючих хриплими голосами янголів. Подякували за святковий концерт і відпустили. Без щеплень. Ех...
Не довго думаючи, йдемо зупиняти тролейбус. Не пішки ж до редакції повертатись. Тим більше, що на горизонті вже з’явився наш «рогатий родич». Вакула вистроює «нечисті сили» поперек дороги й заклинає жінку-водія зупинитись. Але, блимнувши фарами, тролейбус, не збавляючи швидкості, прямує на нас. Вже стало видно лице «цеглиною» нашої «рогатої смерті». «Назад!!! – кричить в останню мить янгол, – всі вистрибують на тротуар. Йдемо до кінцевої зупинки «трійки» і просимося на халяву в маршрутку. «По 10 копійок за колядку! З вас!», – уточнює водій. Але майже одразу теплішає, дивлячись на наші обвислі роги, перекошені крила, розірвані колготи та розмазаний по обличчю грим. Запрошує у маршрутку, без грошей – за колядку. Знову затягуємо «Добрий вечір тобі…», жахаючи людей, які заходячи в автобус, не одразу й розуміють, що коїться і куди він їде.
Даруючи навкруги посмішки, ми допленталися до редакції, щоб подивитися на «заробіток» та поділитися враженнями.
Чим крутіший заклад, тим більше не дають..., чим простіші люди, тим частіше вони відчиняють двері для радощів. Це те знання, яке принесли колядники з кременчуцьких вулиць та домівок. Чому це так, певно, кожен знає. І справа не в знанні традицій, а просто багато наших сусідів по вулиці, поверху, родичів та друзів забули, як це – радіти разом з іншою людиною, радіти тільки з того, що хтось радіє та співає...
Мало хто з «телеграфістів» змив з обличчя грим – так і пішли по домівках та гостях, щоб здивувати, насмішити, надихнути та викликати в кременчужан відчуття незвичності цього дня.

Вертепні традиції
Яке Різдво без вертепу й коляди? Якщо нині майже всі кременчужани ще знають, що таке колядувати, то традицій вертепу у нас немає. Вони збереглися переважно на Заході України. У малих та великих містах колядники-вертепники тішать народ, створюють святковий настрій, прославляють Бога і менш за все клопочуться про гроші.
Вертеп починався як лялькове дійство з комедійними персонажами, але з часом ляльки зникли, і всі ролі почали виконувати люди.
Героями різдвяного вертепу мають бути три Царі, Ангели, Пастухи, Йосип, Ірод, – тобто справжні біблійні персонажі. Майже в кожному вертепі також є Чорт, Смерть, Воїни, Циган. Про свій прихід вони сповіщають дзвіночками та колядою. Не відчинити їм двері в народі вважається великим гріхом. Співаючи та граючи від хати до хати, вони прославляють пришестя у світ Спасителя.
Звичайно, до справжнього вертепу із поставленою сюжетною лінією, нам ще далеко, але можливо наступного року спробу «Телеграфа» відновити різдвяні традиції підхоплять і інші аматори, і кременчужани з часом навчаться сприймати Різдво як велике і веселе свято.

ВАКУЛА-кузнецЪ, ВІДЬМА по-п’яні, СОЛОХА рождєствєнская (злая), ЦИГАНКА позолоти бейджик, ЧОРТ звичайний, ЯНГОЛ не падший та інші чисті й нечисті сили (спеціально для ТЕЛЕГРАФА)



 
0
Автор: editor
Теги:
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.


Вверх