Кременчужанин підкорив вершину Тянь-Шаня

Альпінізм – одне з найекстремальніших та найнебезпечніших захоплень. Але охочі до пригод та справжнього екстриму не йдуть шукати щастя у невеличких горах України. Вони їдуть підкоряти вершини Кавказу. Саме так зробив підприємець, депутат міськради Ігор Кушнір. «Мені зателефонував друг, з яким я раніше займався у збірній України і запропонував поїхати на цю гору. Я й раніше бував на висоті, але це  перший семитисячник у моєму житті,» – зізнається Ігор Кушнір.

Непідготовленим новачкам годі й намагатись піднятись на таку висоту. Ігор каже, що ретельно готувався до поїздки: через важкі тренування навіть скинув близько 20 кілограмів. Крім того, потрібно знати, з чим іти у великі гори. Хліб із ковбасою не допоможуть: затрати енергії дуже великі, а подібна їжа на висоті просто не «йде». Існують спеціальні магазини, у яких альпіністи «скупляються» для своїх подорожей. Енергетичні продукти, снікерси, джеми в тюбиках, галетне печиво з підвищеним вмістом вуглеводів – ось з чим подорожують шанувальники гір. «Ми брали з собою сало, але на висоті, більшій ніж чотири тисячі метрів, воно не лізе. Постійно хочеться чогось кислого. Дуже рятують солоні огірки. А ще – кетчуп та гірчиця». Екіпірування також має бути дуже серйозним: спальні мішки, пуховики, спеціальні черевики, гірське обладнання…

У подорож Ігор відправився із чотирма друзями. Базовий табір, що знаходиться біля підніжжя гори, розбитий прямо на льодовику на висоті 4500 метрів.  «Перші три дні ходив наче чумний. Шалена нестача кисню. Якщо подихати так, як ми, з півгодинки, побачиш зірки в очах. І постійно  хочеться спати – де сів, там і впав». На акліматизацію потрібно десь три дні. У цей час іти кудись далі зовсім не хочеться. Температура повітря мінлива: вночі –15, а вдень до +20. «Найголовніше не спати, бо організм адаптується лише тоді, коли ти рухаєшся», – ділиться секретами альпініст. Тому чоловікам довелось трохи попрацювати: рубати, пиляти та орудувати молотками. У гори альпіністи взувають спеціальні черевики – «кошки», що, завдяки металевим штирям, дозволяють чіплятися за лід та каміння. «Вони там як тапочки домашні», – жартує Ігор. Ще потрібно обов’язково пристібатись – інакше може здути вітром з гори. У рюкзаках альпіністи несуть десь по 15-20 кілограмів – інше спорядження залишається на базі. Перший підйом група Кушніра зробила через три дні. 300 метрів висоти зайняли вісім годин. Ігор каже, що для них це був найважчий час за всю подорож. Піднявшись, «горці» ставлять свої намети… і спускаються донизу – так вони поступово привчають свій організм до висоти. «Так не буває, щоб все одразу. Кожного разу доводиться підніматись на нову висоту, ставити там табір і спускатись до самого низу», – пояснює Ігор. На другий підйом альпіністи витратили близько 16 годин. Третій захід був трохи незвичайним: спочатку потрібно піднятись на гору «Плече Чапаєва», що на висоті 6,300 метрів, а потім спуститись на 5,400 метрів. «Туди вже багато хто палатки не несе. Люди просто риють печери у снігу. І часто обморожуються. Мій товариш з Кременчука не пішов далі, бо обморозив собі пальці ніг», – каже Ігор.

Отримати гарну засмагу можна не лише на морі, але й у горах – сонце відбивається від снігу. «Ми постійно змащували обличчя «фактором». Але все одно, ніс облазив раз дванадцять, навіть пухирі були. Інколи люди косинки зав’язували на обличчі, але так важко дихати». А якось, розповідає Ігор, вони прокинулись від того, що стало нічим дихати – виявилось, за ніч їхню палатку завалило снігом і засипало всі отвори, через які поступало повітря. «А ще дуже неприємно просинатися зранку, коли на тебе капає конденсат, що утворився в палатці». Аби закип’ятити чаю, доводиться розтоплювати сніг. З одного відра виходить лише два літри води.

З останньої точки на вершину довелось йти дванадцять годин – з шостої ранки до шостої вечора. «Коли ми йшли, зустріли відомого альпініста, він порадив нам повертати назад, бо ми не встигнемо до темряви. Але ми все ж таки пішли далі. Найцікавіше, коли майже прийшли, бачиш, що вершина вже близько, а йти не хочеш». На вершину семитисячника Хан-Тенгі вийшли втрьох – Ігор та двоє його друзів кавказців. А за весь сезон, що триває з 15 липня до 1 вересня, туди піднялось лише семеро чоловік.
Назад альпіністи спускались вночі. Йти з ліхтариками навпомацки у горах дуже небезпечно. На зворотній дорозі один з приятелів упав та зламав собі руку.

Окрім страхових тросів, є контральто-рятувальна служба, з якою ви постійно зв’язуєтесь по рації. Але на висоті вона вам не допоможе. «Практично, після 6,500 метрів, аби спустити одну людину, потрібно чоловік двадцять. Вертоліт підіймається максимум на висоту 5500 метрів. Тобто, якщо з вами трапилось щось серйозне, це вже тяжкий випадок», – каже Ігор.
За час перебування кременчуцького підприємця у горах, загинуло дві людини – один чоловік розбився, іншого накрила лавина. Ще дві дівчини постраждали від так званої гірської хвороби – «горняшки».  «На зворотній дорозі, коли вже повертались з вершини, то допомагали спускати дівчину, що спіймала «горняшку». Піна йде з рота, легені склеюються від нестачі кисню. У такому стані постійно посміхаєшся – мозок не працює. А потім зустріли ще одну таку ж альпіністку – вона заблукала і погано себе почувала».

– Що відчуває людина на висоті?
– Нічого доброго. Згадуєш усе. Тричі я намагався спуститись донизу, кричав, що далі я не піду. Але мені казали «Ти дійдеш» – і я йшов далі. Найголовніше – відволіктись – рахувати кроки чи думати про щось інше. Йти потрібно повільно, підбираючи дихання під цей темп. Якщо зробив різкий рух – десь на дві хвилини зупиняєшся і віддихуєшся. Постійно переслідує нудота. Рятує аспірин, його ми їли просто жменями.
– А  з тиском на висоті проблем не виникало?
– У горах – ні. А от коли спустився униз, капіляри у носі не витримали, полопались, і пішла кров. Ще десь два тижні довелось їх промивати.
– А які відчуття виникають на самій вершині?
– Спати хочеться, – сміється Ігор. – А взагалі – там дуже красиво. Ціле снігове футбольне поле. Вершина складається з двох порід каменю – внизу чорний, а верхня частина – з червоного каменю. Ще десь метрів 50 тягнеться сніговий карниз, але стояти на ньому небезпечно – він час від часу відвалюється. Коли встає сонце, здалеку вершина здається вогняною, а вітер здуває з неї сніг, що стає схожим на вітрила. Нам пощастило, видимість була добра. Гора знаходиться на перетині трьох кордонів – Казахстану, Киргизії та Китаю, і ми все це бачили. А ще видно інші гори, що знаходяться поблизу
– Ви якось відзначали вашу гірську перемогу?
– Десь з півгодини постояли на вершині, пофотографувались, причепили прапор України із написом Кременчук. І полізли донизу.
– Що найприємніше у цій мандрівці?
– Те, що не працює мобільний телефон, – жартує бізнесмен. – А насправді, іде якесь самоствердження. З’являється жага до життя. Є багато вільного часу подумати про все. Бо тут постійно якась боротьба, багато факторів, що не залежать від тебе. А в горах ти залишаєшся наодинці.