Кременчужани за Полярним колом

До цього походу група готувалася протягом року: збирали кошти на квитки, сушили овочі та м’ясо. Коли шестеро туристів зібралися на залізничному вокзалі в Харкові, керівник групи Ольга Колесник рішуче перетрусила рюкзаки, і 25 кг зайвих речей повернулося в Кременчук. Сало залишила. Українці без сала далеко від домівки не відходять. І спирт: тайга, «однако»… Кременчужани Анатолій Степко (тренер з боксу), випускник Женя Костромінов та керівник групи Ольга Колесник (тренер з туризму) давно познайомилися зі своїми колегами з Оржиці та Полтави на зльотах і подружилися. Вони кажуть, що за 47 годин у поїзді Сімферополь-Мурманськ завоювали симпатію оточуючих. Народ давав гроші за пісні під гітару. Це і тішило, і підкріпляло матеріально. Машиніст потяга, дізнавшись, що від станції Апатити туристам доведеться довго йти до селища Імандра, де починається шлях у гори, погодився зробити позапланову зупинку.

За 4000 км від Кременчука українці вийшли з поїзда прямісінько в полярний день. На годиннику – третя ночі, навколо – світло, в селищі всі сплять. Така собі біла ніч. Будити нікого не стали. Пішли підкоряти Хибіни. Переправлялися через гірські ріки, йшли тайгою – жодної живої душі. Хіба що чорнобурка, песець чи норка пробігли. Бачили ведмежий слід. На самого звіра не натрапили. Навколо – повно грибів і ягід, а сита тварина на людей не нападає. Ользі досвідчені туристи розповідали, що якось на Алтаї за групою п’ять днів ведмідь ходив, вони навіть не знали, поки місцеві не сказали.
Ольга каже, що в їхній групі був досвідчений мисливець, але ж зброю через кордон не повезеш. Отож, єдиним засобом оборони проти ведмедя міг бути лише вогонь. Втім, пройшли від дому і додому, як кажуть, під Богом. Навіть москітів та мошкари не було – вимерзли напередодні. Стояли тумани, небо висіло на плечах, але дощу не було.
На вогнищі готували білі гриби: за 15 хв збирали по два відра. З ягід варили варення, навіть пекли млинці та готували борщ. І сало таки рятувало.

За тайгою розкинулася тундра з дивними назвами: озеро-Ловозеро, озеро-Сейдозеро. А ось Умбозеро було величиною з море. Якраз за ним знаходився пункт російських МЧСників, які чекали українських туристів (якщо туристи не приходять вчасно реєструватися, рятувальники влаштовують пошук). І тут трапилася перша за всі дні людина – рибалка дядя Юра перевіз українців через водойму на своєму катері. Грошей не взяв. Спирту випив.
Перевали і вершини теж кумедно звуться – Часночорр, Лявочорр, Рисчорр. У горах стали траплятися таблички з іменами загиблих туристів. Взимку там небезпечно через снігові лавини. Втім, улітку теж ніхто не застрахований від обвалу каміння. То тут, то там були помітні турики – купки каміння з якоюсь відзнакою, а всередині контрольна записка тих, хто вже тут пройшов: росіяни, білоруси. Одну з восьми записок залишили харків’яни. На обкладинці від шоколаду було побажання: «Сухих шкарпеток та поменше мозолів! Хай щастить!» Папірець з логотипом «Корона» на Крайній Півночі!

На висоті 1200 км розташувалася вершина. Плоска, як футбольне поле. І сумна. На ній лежать уламки літака АН-24. Поряд – обеліск стюардесі. Навколо – марсіанський пейзаж: каміння і небо, скільки сягає око. Спускалися мовчки.
Зараз, згадуючи свою мандрівку, Ольга Колесник каже, що її несамовито тягне туди – в Хибіни – холодні й величні. Неподалік – водоспад з однойменною назвою. Взимку - північне сяйво. А в далеких селищах – доброї душі прості російські люди – відверті й доброзичливі.

Кінцевий пункт маршруту знаходився в Ревді, далекому селищі з п’ятиповерхівками, де живе нечисельна народність – саамі. Невисокі жовтолиці люди з виступаючими вилицями та смолянистим волоссям зустрічали кременчужан гостинно. «Звідки? Аж з України? – дивувалися аборигени. – А де ночуватимете?» Якась тітонька метнулась додому, принесла ключі від мебльованої квартири: «Син у Мурманську, залишайтесь у нас».
Свого двоюрідного дядька Василя, якого ніколи в житті не бачила, Ольга зустріла, коли той виносив сміття. «Давно, дядьку, Україна снилася?» – запитала. «Галю-ю! – погукав той, ледве не впустивши відро, – родичі приїхали». І заплакав. Обоє заплакали. Звідти не їздять до родичів – далеко і дорого. Російським каналам не довіряють. Отож, про українські новини слухали жадібно з перших уст.
Пан Василь – ветеринар, зимою живе в чумі, годує та лікує оленів. На літо їх розпускають, і він повертається додому. Дружина його брата Юрія – мер Ревди. Показувала визначні пам’ятки культури краю, пригощала олениною.

Не загубитися серед людей і доріг
Туристи дізналися, що місцеві мешканці більше довіряють шаманові, ніж православному священику – вже другий кидає церкву. А ось у Кижах – заповіднику дерев’яної архітектури, священиком виявився 35-річний француз. Колишній педагог. „Матушка” – 18-річна російська красуня.

Турист протягом походу, що відноситься до третьої категорії складності, втрачає в середньому 6 кг ваги.

Туристи мандрували по Карелії, були на Білому морі та Онезькому озері, на Соловках та в Кивачі. Потім п’ять днів гостювали у пітерського туриста, з яким познайомилися в поїзді. Кожен витратив на все про все по 1500 грн. Додому поверталися з абсолютно порожніми кишенями. З піснями Мітяєва під гітару. Провідники пригощали чаєм, пасажири приносили пиво та їжу. Ольга каже, що наступного року група планує йти на Алтай і побувати на Байкалі. Головне - не загубитися серед людей і доріг.